Спогади Євгенії Гавриленко, с.Количівка
Спогади Євгенії Гавриленко, с.КоличівкаЄвгенія Гавриленко: «Може десь щось і думаєш, та боїшся вголос говорити про якісь плани»
Я працюю в обласній лікарні, в операційній. COVID-19 відчули, в лікарні ходили і в захисних костюмах, і в масках, в усьому. Вже під кінець 2021 року планували з дітьми з’їздити до Кривого Рогу. У нас там є родичка. Ми останній раз до неї їздили у 2018 році. Там кар’єри, нам дуже там сподобалося. Коли в Количівці закінчилися бойові дії, то вона нас запрошувада туди. Поки ми думали, у них стало там гірше зараз ніж у нас.
Новини читали в телеграм-каналах, дивились телевізор. Просто ніхто не міг повірити, що це може статися. Хоча війна уже на сході України йшла.
Я 23 лютого [2022 року] була на зміні. Ми працюємо в ургенції по змінах: доба на роботі, три дні вдома. Перший мій день, коли я вийшла з відпустки, це було 23 лютого.
Пам’ятаю, у нас були планові операції, а потім вечором так вийшло, що одного за другим хворих привозила швидка допомога. Ми без двадцяти два ночі лягли тільки відпочити, так як знаємо, що нам вже о 6-й ранку вставати, щоб підготувати операційну до планових операцій. Трошки задрімали, може, хвилин 30, приходить до нас черговий лікар і каже, що почалася війна. Одразу сказали, що хто був на зміні всі залишаються на своїх містах. Додому ніхто не їде, не знали, яка ситуація.
Вдома залишилися мама з дівчатами. Тоді меншій було 7 років, а старшій 9. Я сама почала переживати. Думаю: «Ну це ж якщо тут залишать, а дома мама, діти». Лише через те, що чоловік приїхав утром додому з зміни, трошки стало спокійніше.
Десь після 9-ї години, коли закінчилася п’ятихвилинка у лікарів, сказали, що поки ситуація стабільна, хто був на чергуванні може йти додому. Через три дні повертається на роботу.
Я вийшла на вулицю, пішла через Ремзавод. Мені так стало страшно, в людей паніка, всюди черги. Мама подзвонила, щоб хоч хліба купила, якісь продукти. Куди не піду, черга. Нам подзвонили, що маршрутка на Іванівку уже не ходить. Повезло, що зателефонувала знайома, попитала, де можна купити собакам харчі, крупу якусь, щоб запастись. Говорю, що ну в нас в селі є такий ларьок, там можна. Так вона мене довезла до Количівки.
Перший день 24 лютого ми зібрали теплі речі, воду, так як все сказали у новинах. 24-25-того тут особливо такого нічого не чули. Вже потім, мабуть, 26-го вже вибухи тут були.
Ми перші дні з сусідами навпроти думали, куди ж кому ховатися. В них погреб теж маленький, але людей там було дуже багато. У нас тут через двір хата, там ніхто не живе. Ми знаємо, що там є погреб. Прийшли, сіли в той погреб, нас було, мабуть, чоловік 11.
Коли десь поряд стріляли з вечора, а той погреб старенький. Ми бачили, що арматура залита тонким шаром бетону, дверей немає. Дві ночі там сиділи, але дуже холодно було. Потім вже все-таки, мама каже: «У нас погреб то хороший, глибокий, просто під сараєм. А мені було страшно, що в випадку чого, якщо сарай привалить, то ми вже з погреба не виліземо». Ми за себе взялися, зібралися, прийшли до нас в погріб.
Зранку з чоловіком почали носити туди якісь шильовки, досточки, пінопласт, поробили дітям ліжка. Наносили води, консервації, наварили картошки в мундирах. Ми з мамою собі два крісла туди занесли. Найшли старенький обігрівач, взяли подовжувач і спустили, уже трошки тепліше було. О 9-10 годині вечора зібралися і спускалися в погреб, сиділи там до 5 ранку. Ми були вдома до 8 березня. 5-го просиділи майже цілу добу в погребі.
6 березня прийшли в хату, приготувати перекусити, чаю в термосі зробити, трошки в хаті погрітися. Вже в 2 години дня почався дуже великий обстріл. Ми з будинку не могли вийти, поки не попало десь на лузі, що був дим. Тоді у нас хвилин 15 було, щоб спуститись у погреб, а мама в мене дуже погано ходить. В погребі все ходило ходором. Дітей прикривали одіялами. Коли вийшли, у нас на сараї шифер весь висів. В будинку потолки попадали, в прихожій вікно лежало в хаті. Зранку першим що зробили ‒ забивали вікна. Не встигли ми те забити, знову почалися обстріли. Це просто наше щастя, що приїхав сусідів зять і забрав нас із ними в школу в підвал.
Ми, коли їхали у шкільний підвал, з собою взяли тільки одіяло і документи. Думали, що вечором вернулися додому. 8 березня туди приходили вже ті, хто втратив свої будинки, ті, хто з центральної вулиці, де йшли бої.
В школі було дуже холодно. Потім вже з ліжок зробили таку площадку, де ми спали. Каремати були в підвалі, то ми положили їх на ліжка.
Були такі два чоловіки, які погодились їздити в Чернігів по хліб. В нас були в селі люди, які молочні продукти давали. Ми з чоловіком розвозили по вулиці, де були старенькі. На своїй вулиці кормили собак, котів, сусідських теж курей.
Дівчата мої звикли кожного вечора митися, підмиватися. Вдома, коли був час, трішки тихіше було на вулиці, і в нас ще було світло, поперу бистренько, їх помиємо. В школі теж старалися їх мити. Ми рідко коли випускали дітей на вулицю. Було сонечко, діти на трохи вийшли, а ми побачили, які вони у нас брудні ‒ лице, руки, одяг. Наче і вмивались вони… Нам повезло ще в тому, що вчителька Сашина Наталія Петрівна, жила недалеко від школи. Коли було на вулиці тихо, водили дітей до неї в ванну митися. Чоловік її ставив в відрі воду, грів, а ми договорювалися на який час приходити. Потім вже я там могла і попрати трошки.
Згодом дізналися, що все-таки у нас вдома є газ. Поки ми обходили всі двори, кормили курей, собак, вода нагрівалася. Я в ванну кімнату ‒ швидко помитися. Мама додому не їздила. У шкільному підвалі кімната була, там ніхто не жив. То ми вже нагрівали воду, і в тій кімнаті їй помагала протирати тіло.
Тепер мама купила автоклав і стала робити стратегічний запас. Ми почали робити консерви з риби, а потім восени були тушонки з утки. Тепер теж почали купувати риз, гречку, перловку і постійно робимо запаси собі. Трудно було. По-перше, поки прижилися в школі, по-друге, трудно було приготувати їсти.
Якось ми рано зібралися їхати додому десь о 6 ранку. Один військовий зайшов до нас в школу, зібрав всіх людей, ну і каже, що російські війська відійшли, так що кожен може повертатись до своїх домівок, якщо у кого є. Це було 1 квітня. Довго люди не йшли, бо боялися. Ми вже 2-го квітня були вдома.
Планів не будуємо. Може десь щось і думаєш, та боїшся вголос говорити. Тут не знаєш, що воно буде. Якщо щось знову буде, то моя мама, як завжди каже, що нікуди не поїде. Я вже свою роботу не залишу. Коли приїхала, слухала колег, як їм тяжко було. Коли стільки поранених вносили, було таке, що без світла оперували при ліхтарях.
Знаєте, мене трошки, як вам сказати, совість гризла за те, що мене не було в цю хвилину з ними, що не змогла доїхати до Чернігова. Люди робили цілодобово. Забирали своїх дітей (там є бомбосховище хороше), вони були в бомбосховищах, а медики працювали.
Так що нікуди далеко ми їхати не збираємось. Я буду з дітьми в лікарні працювати, а мама з чоловіком дивитимуться за господарством.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
