Спогади Сніжани Макаревич, с.Количівка
Спогади Сніжани Макаревич, с.КоличівкаСніжана Макаревич: «Ми всю війну, все найстрашніше просиділи в погребі»
Нічого такого грандіозного не планували. Я була у відпустці 2021-го, із меншою донькою попали на море. Хотіли у наступному році ще з братиками з’їздити. Ніколи нічого не планую, ніколи не знаю, що буде завтра.
У нас на роботі часто казали, що буде щось, треба запасатися. Люди продукти, муку, сахар запасали. Ми не вірили до останнього, що таке буде.
Встаю о 04:15, корову подоїла, проціджувала молоко. Перед роботою помилась і чую вибухи. Вася [чоловік] вже сидить на дивані, по телеку показує Київ, який обстрілюють. Началась у мене істерика, вже плачу. Той каже: «Все, збираюся на ранкову маршрутку, ‒ бігом вже ж у воєнкомат. ‒ Нічого мені не збирай, не суєтись». Я плачу, поподнімала дітей, засмучена, на нервах.
Почалися вибухи, суматоха, Вася поїхав. Я з дітьми сиділа спочатку вдома, в хаті колотилась. Чоловік дзвонить: «Підіть у шкільний підвал». Раніше ж воно не оборудоване. Там були класи, де колись уроки праці вели. Ми прийшли туди, там все таке захламлене, мокре, вода тече по стінах.
Положили двері, на них ми з дітьми переночували в воді майже, було ж холодно. Повернулися о 4-й годині додому. Зустріли сусідку нашу, вона каже: «Ви в школі були?» Відповідаю: «Так, там погано, ми туди не підемо більше в подвал. Ми будемо собі у погребі». А погреб у нас аварійний дуже. Вона каже: «Ми сидимо у погребі у баби Люби. Вона, її дочка сиділа і внучка». І ми пішли в той погреб.
Вибігали, поки світло було, їсти варили. Світло пропало, коли були обстріли, і вже їсти варили там у баби Люби. Туди-сюди бігала. Коли в нас з’явилися воєнні наші, то я кормила їх. Беру якось банку трьохлітрову з макаронами, виходжу на вулицю, мені кричать: «Ложись, більша птічка». Я ще встала, рота роззявила, кажу: «Що?» І тут Вася бігом мене за шкірку і в хату. Дітей усіх на пол поклав, сам на їх ліг. І оця штуковина, яка летіла, не повністю розірвалась.
У погребі було холодно, ми в куртках сиділи. Усі позносили одіяла, подушки. Міняла постіль, бо воно ж сире все було, кожен день на мотузки вивішувала. Вася якось знайшов мангал. Поставив посередині погреба, зробив трубу і ми там топили.
Важко по гігієні було. Звісно, було б добре, якби були вологі салфетки, ще пів біди було б. Грязним ніхто не ходив. Може собі там раз у дві тижні помиєшся, а діти чисті. Бувало навіть таке, що ми голову мили порошком. Просто розводила легенько порошок, милила бігом і змивала.
Що було в хаті, тим і ділилися, як то кажуть, і хлібом, і носками Васіними. Дарма, що вони вживані були, все одно, бо хлопці взагалі у резинчиках на босу ногу. Їсти варила хлопцям. Потім їм привозили продукти, вони давали мені їх, я з цих продуктів готувала їм їжу.
Взагалі ж не знали новин, бо ні світла ж не було, телефони не робили. Я читала, то щось рисували, то ще щось займались. Гуляли в мовчанку, тварин перелічували, потім якісь розповіді придумували. Лягали малі спати, а ми далі продовжували сидіти.
Сергій Сергійович нарешті уламав і батька, і мене, щоб забрала дітей. Ми поїхали 28-го березня. Він нас о п’ятій ранку розбудив, і ми виїхали з ним. Виїхали спочатку в Чернігів, потім в Куликівку, далі на Київ.
Ми так дуже переживали, коли їхали, тому що їхали в закриті на полу в бусику. Пам’ятаю, що хтось говорив по-русски, остановили нас. Одна жінка сказала: «Господи, хоч би не русскі, бо зараз розстріляють нас». Ми їхали, плакали, тряслися у тому бусику. Ну доїхали, слава Богу.
Ми всю війну, все найстрашніше просиділи в погребі. Було що тільки спустилися, почало тарабанити по погребу. Це ж тоді розбило всю вулицю у нас. Думали, все ‒ це останній день, ми вже попрощалися.
Я в п’ятому класі була, нас мама возила бабусі. Бабуся з дідом були партизанами. Всяке розповіла: як викапували ями, як ставили тих, хто попадав у полон, як їх зжигали. Потім, як їх кидали у ці землі, посипали хлоркою, потім знову кидали тіла. Вона мені завжди казала: «От знаєш, нічого нема страшнішого ніж війна».
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
