Спогади Валентини Зелепухи, с.Количівка
Спогади Валентини Зелепухи, с.КоличівкаВалентина Зелепуха: «Жили ми дуже дружно»
По-перше, я не вірила в те, що буде наступ. Тоді всі говорили, були на грані цього наступу. Не вірила ніколи, що у нас буде в Росії ворог.
5 січня у мене раптово помер чоловік. Так що планів особливих на той рік вже будувати не прийшлося. Взагалі, не могла ніяк жити у будинку одна. Ніколи одна не була, а тут уже прийшлося бути однією і тут війна. За десять днів до початку війни, ми пам’янули 40 днів по чоловіку. Я вже стала телевізор включати, уже мені трохи легше було.
Якось в кінці лютого [2022 року] йшла по вулиці і вдруг такий шум почула, зразу упала в канаву. Потім з канави піднятися не можу, коліна не згибаються, не розгибаються.
7 березня вийшла на ганок, дивлюся, аж у одних сусідів щось горить, у сусідів напроти теж горить.
Пішла до сусідки, кажу: «Усі ж розповідають, що треба в погріб ховатися. Надя, пішли до мене в погріб». Вона так ще хуже мене ходила. Залізли ми з нею в погріб. Побули ми там півтори доби, мабуть. Що скажу? Почала боліти нирка дуже від холоду. Вирішила, що я в погріб не полізу.
Почали в хаті, щоб десь обосновуватися. Одіяло є, покривало є. На вулиці до 17 градусів морозу було в ті дні. Посиділи в хаті до вечора, але вікон цілих тоді вже не було. Що топити, якщо ні одного вікна немає? Тоді прийшла сусідка одна і каже: «Пішли до нас. У нас катьол дров’яний є, вікна всі ціли».
Ми до їх пішли, до темноти сиділи. Вона і зять був, а дочка і внучка повиїжджали. Потемніло вже, заходить зять і каже: «Дівчата, ви погрілись уже? Так тепер йдіть, куди хочете». На вулиці ніч, куди йти? Тоді пішла далі до сусідів, знайшла їх у погребі, спитала, чи візьміть нас з собою, щоб ми у них пожили трохи.
Вони кажуть, що нам у погребі місця немає, щоб лягти, хіба що отут десь будемо на ящиках сидіти. А я кажу: «Можна, ми будемо у вас у хаті, а у погреб не підемо. Ми в погребі не хочемо бути». У їх вікна були цілі і опалення працювало. Нам дали кімнату, диван. Ми туди пішли і більше місяця жили із сусідкою у інших сусідів. Були ми це десь з 7 березня по 8-9 квітня.
Жили ми дуже дружно. Плюс там генератор був, так приходили ще заряджати телефони дуже багато людей із села.
Я утром проснулася, бачу, що не вдома, не знаєш за що взятися. Так я взялася за віник, попідметала кругом. Ми стали собі кожного дня підметати, все прибирати.
У нас була одна хлібина на цілий день на 17 чоловік. У погребі у кожного було картопля. Усе було своє. Ми навіть передавали, як волонтери могли приїжджати. В кожного холодильник був забитий. Це ж село є село. У нас було сало, м’ясо, овочі. Тільки єдине чого не було ‒ круп. Я якраз 24-го лютого збиралася їхати в Чернігав, щоб скупитися.
Ми встанемо, приготуємо сніданок, поснідаємо, помиємо посуд і тоді йдемо подивитися, що у нас тут. Бо усе ж у дворі відкрите, мотоблок стояв, усі інструменти, а хвіртки і воріт не було. Усе розбомблене. Кругом ходять чужі кури, індюки, свині.
З ліками дуже погано було. У мене тиск високий. Те, що було, попили, тоді вже ділилися у кого які були таблетки. Тоді сказали, що в школі теж є одна медработник і волонтери їй залишили якісь ліки. Ми тоді йшли туди до школи за гуманітаркою і я зайшла до цієї Али, попросила, то вона мені дала від гіпертонії ліки.
А взагалі сядемо на кухні за столом вечером і давай теревенять. Я то їх знаю всіх, я ж старіша за їх. Ми завжди починали з історії цього нашого кутка. Хто там жив, хто кого пам’ятає, хто який був. І оце ми кожен вечір до пів десятого сидимо. Тоді вже розходимося спати.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
