Спогади Ніни Петровської, с.Слобода
Спогади Ніни Петровської, с.СлободаНіна Петровська: «Поки не зайшли росіяни, ми війну не відчували»
Я встала десь о п’ятій годині [24 лютого 2022 року], ще не дуже стріляли. Розбудила сина (він живе з нами) і кажу: «Дімка, мабуть, війна». Так було напружено. Оце так запам’яталося дуже.
В перші дні стріляли далеко. Ми якось просто не відчували війни. Переживали дуже за сина, що був він у Чернігові, дружина його вагітна. За дочку якось менше переживала, бо вона тут у Буді жила. А вийшло навпаки, 7 березня осколком в голову вбило, 30 років їй було. А син зараз воює, теж переживаю.
Поки не зайшли росіяни, ми війну не відчували. Стріляли дуже далеко, бачили, як горить Чернігів. Тоді, як зайшли росіяни, ми вважали, що це дійсно війна.
Оля якраз приїхала з Буди. Вони тут ночували, а там вже почали стріляти із Лукашівки, і з Грабівки, і з Вікторівки. Та сторона села вже горіла. Вони [росіяни], як приїхали, зайшли до нас відразу. Постояли до 8-го чи до 7-го. П’ять чи шість днів вони в нас були. Бо стріляли ж, звісно, з танків по них і вони. Ну ніхто в нас тут не постраждав. Осколки летіли, ми ховалися в погребі. Нашій вулиці повезло, що у нас так не постраждали дуже будинки, люди.
Коли [росіяни] прийшли, ми в цьому погребі сховалися. Вони тут кругом ходили, а за хату не зайшли. Ми дуже боялися, що вони зайдуть і постріляють нас у погребі. Побили нам вікна. Тоді дивимося, вдома вже на столі стояли миски, а в мисках гільзочки. Чоловік і син позабивали вікна клейонкою.
Чоловік перехворів ковідом. Він каже: «Якщо я так буду довго сидіти в погрібі, скоріше помру від кашлю або запалення». І ми вирішили, що якщо дуже стріляють, то ховаємось, а як не дуже, то сидимо у хаті. Тому що вже з двох зол вибирають менше, як кажуть.
У погрібі було холодно. Колись Олька подарувала такі уги. Я старалася бути в них тільки в погребі, в хату зайду, витру підошву. Курточка така в мене була, що налазила на два пальта.
У нас було велике хозяйство, повезло, що не розсіяли. Вони не заходили в сарай і не дивилися, бо ж ходили кожного дня, перевіряли чоловіка. Страшно було, поки нам не позвонили і не сказали, що Олі немає. То було багато болі.
В мене корова ‒ було молоко, кури ‒ були яйця. Бабуся колись вчила, що лиши кілограм муки, кілограм сахару, кілограм крупи. Щоб то завжди десь лежало про запас. Вона в мене була кулачкою колись. Привикла ні в кого нічого не просити. Мука закінчилася і хліб, був дефіцит у кожній хаті.
Приходили, просили яйця. Я кажу: «Ви стріляли, кури не понеслися, яєць немає». «А курицю не паймаєте?», ‒ питає. «Ні, не паймаю. Хочеш, лови», ‒ відповідаю йому.
Спочатку не дозволяли виходити з двору. На другий день розрішили ходити до колодязя за водою. Один із них [росіян] весь час виходив, коли мої хлопці набирали воду, він дежурив і він все агітірував.
Радіо слухали. Радіо спасало, що хоч щось дослухаєш. Наші мобільники вони побрали, побили, покрали дещо.
Їсти не хотілося. Аби не Оля, може, би хотілося. Чоловік дуже худий, а ми і так не дуже були повні. Після смерті Олі в мене зразу перед цукровий діабет почався. Дуже важко. Ми її так любили.
Дзвонять: «Приїдьте, заберіть Олю». А як її забрати, коли ось із двора не випускають? А тоді вже 12-го числа окупанти виїхали з нашої вулиці. Я пішла з Мішою [чоловіком] до командира, до їхнього. Стали просити, що можна піти, бо вбили дитину. Вони нам сказали, що то до іншого командира. Ми пішли до іншого. Той сказав, що в Буді росіян немає. «Хто там?», ‒ питаю. Вони не сказали. Я кажу: «Так тоді нам можна піти?» А він: «Ваше життя, ваше здоров’я, хочете йдіть, хочете — ні». Я прийшла додому на Мішу і кажу: «Я не можу, що вона там валяється». Міша каже: «Тоді забирай Діму [сина], йдіть у двох, а я буду вдома».
Дуже боялисяйти, замініровано було. Лежали міни, а ми між мінами прийшли в Буду. Олю забрали й відвезли в Куликовку. Там ми вже із 12-го числа майже 10 днів жили. А потім одного ранку ми рано встали, включили радіо і кажуть, що звільнили село Слобода. Вже плакали, раділи. Мабуть, другого квітня вже були тут.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
