Спогади Альони Грицевської, с.Слобода
Спогади Альони Грицевської, с.СлободаАльона Грицевська: «Дитина шепоче: «Мама, а ми виживемо?»
Ми просто собі працювали, жили. Були плани поїхати на море. Чоловік тоді ще пропонував поїхати по цих гарячих путьовках, бо так дешевше. Картопля, городи, хазяйство — це такі плани звичайні, побутові. А от саме поїздка на море — це була мрія. Тепер вже не здійснена, мабуть. В Турцію не поїду. Принципово.
Я ще 24 лютого приїхала на роботу. Зранку не включала в телефоні ніде нічого. Працювала в Ягідному у садочку і робила пересадку в Іванівці. Вийшла в Іванівці з автобуса і жду. Починаю відкривати вайбер. Дивлюсь, там стільки прийшло цих смсок. Читаю, що військовий стан, діти будуть вдома.
Уже до мене починає доходити, що дійсно автобус шкільний відмінили, діти не поїхали в школу. І що мені ще цікаво було, прийшла на трасу на сторону Чернігова, майже немає жодної машини. І така ж вільна траса на сторону Києва.
У мене навіть не було й думки евакуйовуватися, бо думаю: «Господи, ну кому ми в цій Слободі нужні?» Приїхала додому. Тут уже мій чоловік обдивився всі новини, каже: «Пішли закуповувати продукти». Взяла кілька літрів олії, муки, цукру. Продавчиня побачила це діло і каже: «Ні, немає вже олії, ні, немає вже цукру». В неї п’ятеро дітей, зрозуміла, що діло пахне керосином. Вже собі давай припрятувати. Сахара нам так і не вистачило до кінця окупації. Ми мед доїдали дворічний.
На цих деревах не було листків і видно дорогу. Мамка становиться отак на поріг і каже: «Діти, заходять до нас рускі». «Откуда, мам, ти знаєш?», ‒ питаю. Вона каже, що баче букву «Z» на машині. Ми тоді вже видивлялися, що там білоруси, там рускі, а там ще якісь узкоглазі.
На початку березня ходили гуманітарного хліба брати. Скільки давали, стільки брали. Ще 24-го мамка стала сухарі сушити. Я кажу: «Мам, ну що ти сушиш? Ну що це, не буде в нас хліба». Вона каже: «Ти не знаєш, що це таке. Давай суши мовчки». І ми насушили. У мене така є наволочка дліненька. Десь третину від неї насушили.
Але ж в мене на той час були перепела. Мабуть, 250 штук. Я кажу: «Слухай, а чим я буду перепилу кормити?» Мамка (тоді ще жива була) каже: «Ти що, які перепила? Давай різать». Повирізали всі перепила. В нас м’яса було в достатньо, були яйця, бо перепила понаношували, куриці були. М’ясо у нас в обід, м’ясо вранці, м’ясо ввечері. Ми його наварювали, тому що не завжди можна було приготувати, тоді пізніше їсти.
Хліба не було, ми оладки жарили. Тоді закінчилась вже вся олія, а муки в господарстві не було, тільки зерно для курей. Я брала кафемолку механічну, мила зерно і молола. Якісь такі оладки у мене були. Добре ж хоч трохи знайшли в морозилці старі дрожжі! І оце в нас, мабуть, на рази три вистачило замісити.
У нас сусід Вова є. Він сам залишився. То він до нас приходив і сиділи ми разом у погребі, їли. Він нам то сахар принесе, то муки, то дітям ще цукерки, і я кажу: «Ой, дівчата, ми багаті».
Важко було, коли діти просили їсти і не можна було зварити через обстріли.
Взагалі було таке, що дітей по три-чотири дня не випускали.
Одне, що плюс, що вони [росіяни] в нас не були на вулиці спочатку. Люди розказували, яке страхіття було і виганяли з хат, і забирали все. До нас вони прийшли, мабуть, днів за п’ять до того як виїхали.
Як ми розуміли, що вже рускі в селі, почали оборудовувати підвал. 4 березня у моєї мами було день народження. Ми понапікали пиріжків, булочок. 5 березня я ще вітала Наталю Іванівну, бувша наша староста, у неї теж день народження. І вже 5-го ввечері у нас пропало світло. В хаті холодно. Що робити, куди ховатися? Вперше стали обстріли, ми прятатися в погріб. Ну як ми будемо сидіти на картошці?
Олія в нас пішла на каганець. Якщо каганцю немає, таке відчуття, що ти вже умер. Настільки давили ці стіни, що ти в погребі, здригається земля. Таке відчуття було, що у нас зараз погреб обвалиться. У мене шия на погребі, вхід, обвалилася, тримається на чесному слові.
Але була думала така кожного разу, як починають обстріл: раптом будуть падати на мене кирпичі, то хоч собою дітей накриватиму, тому що вони ж так лежать коло мене». Ми повиносили перини, одіяла. Картошку розрівняли, на ній постелили.
В мене мама хвора була, на пігулках постійно. Жменю пігулок навибирає, рука труситься, каже: «Ну не знаю їсти чи не їсти, щоб ж дітям хватило». Я кажу:
«Слухай, ти теж маєш щось їсти, тому що в голодний шлунок не можна таблетки».
Діти казали: «Мама, ми їсти хочемо. Мама, ми їсти хочемо.» Одна якраз росла сильно, кричить: «Мама, я їсти хочу. Що це мені не даєте їсти?» Кажу: «Їж. Я тобі открию огурці, помідори, компоти». А вона: «Я не хочу. Я хочу супу, я хочу хлібу». Так ми яйця то жаримо, то варимо, то жаримо, то варимо. Одна дитина любить жарене, друга варене.
Коли вже не було нічого, у нас заварка була така, що ми могли гілок наламати. Навіть кинуть в воду нема нічого, цукру немає. В нас залишився мед і він трохи вкис. Да він не трохи, а добре вкис. І трохи було свіжішого. Так дітям свіже кидали, вони хоч і бекали, хоч і мекали. Якось Вовка приніс цукру, так вони вже стали солодке щось пити.
Одній дитині було 7, другій 11. Молодша дочка, її заговориш, спати покладеш. Але найстрашніше, що лягли спати, а вона мені на ухо: «Мама, а ми виживемо? Мама, а ми останемось жити?» Я кажу: «Дочка, виживемо, спокійно». А в самої серце розривається. Думаю: «Ну що я тобі скажу, дитя? Я ж не знаю, що мені робити, що тобі сказати. А тут бахкає, а тут бахкає».
Були в нас пазли на тисячу штук. Тигри. І коли в нас вже почалася ця заварушка, була така задумка: треба скласти пазли, щоб все закінчилось. І одну пазлінку ми так і не знайшли до нашої евакуації після того як руські вийшли з області. Коли мамка убирала, знайшла. «Та пазлінка виновата, що ми цілий місяць сиділи в погрібі», ‒ каже.
Як відійшли з області, то ми думали їхати в Черкаську область до батьків чоловіка. А так як у нього немає паспорта жодного, тільки воєнний квиток остався, йому сказали, на той берег Дніпра не попаде. Так вийшло в кінці-кінців, що я з дітьми поїхала в Польщу.
На перше вересня 2023 року я вже привезла дітей в школу, ми повернулися.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
