Спогади Марини Звонник, с.Анисів
Спогади Марини Звонник, с.АнисівМарина Звонник: «Навіть в евакуації ми ще тиждень лягали спати і клали речі поруч біля себе»
Я маю доньку. Вона була випускницею 9-го класу [у 2022 році]. Ми планували вступати, займалися навчанням. На роботі планували провести заходи в селі, мріяли провести концерти на 8 березня та Івана Купала. В ті часи до нас з’їжджалися колишні жителі села, діти та внуки односельчан з різних регіонів України і світу та просто гості громади.
Брат мій ‒ військовий. Не можу сказати, що навіть він був попереджений про наступ, але вони до цього готувалися. Проводили навчання за кілька днів до того, як почалося повномасштабне вторгнення. Тоді він нам казав: «Головне, щоб у вас документи були підготовлені і ви були морально готові». Ми ще ж не знали до чого
бути готовими, як це вторгнення буде. Не вірили в те, що Чернігів, який в
принципі більш периферійне місто, буде ціллю рашистів.
23-го лютого (в переддень вторгнення), коли прийшла моя колежанка Вікторія і сказала, що на 24-те число планують наступ, то я її переконала, що нічого такjго не буде. Ми ще до 7-8(ї) години вечора готували танцювальний номер на 8-ме березня, планували виступати із танцювальним номером з фітнес-елементами. Витратили 4 чи 5 годин на це.
Вранці 24-го проснулись від дзвінка з білорусії, що на нас їде, дуже велика колона. Зі сльозами знайома сказала, що вони просто не могли нам зателефонувати раніше, тому що глушили зв’язок, а колони йдуть із 4-го ранку.
Відразу зідзвонилася з мамою. Вона виїхала першою маршруткою близько 6-ї години ранку на Чернігів. Тоді ще не знали, що транспорту назад не буде. Ми вирішили так, мама стоїть чергу в аптеку, тому що в Чернігові купити ліки більша можливість, а вже продукти якісь можна і в нас тут у магазинах купити. Пам’ятаю, що набрала дуже багато олії, муки… Добре, що додумалась такі стратегічно важливі, як ми вже зараз знаємо, продукти купити.
25 числа приїхала з роботи, ми розносили повістки по селу. У мене брат воює і воював на той момент, у моєї колежанки двоє братів пішло 24 числа воювати, сусіди, друзі, родичі… то ми домовилися, що родич - не родич, а мусимо просто дзвонити всім військовозобов'язаним, хіба-що великі травми якісь (ми часто знаємо по селу у кого хронічні серйозні захворювання), тому що держава дуже сподівалась на допомогу.
Перший «приліт» у нас був вночі з п'ятниці на суботу - це з 25 на 26 лютого. Ми позатуляли вікна, бо я моніторила новини, і в принципі ті рекомендації, які держава давала, щоб безпечніше себе почувати, виконувала. Діти повисипалися вдома в обід. Доньці моїй було 15 років, а хрещенику 13. Десь після 23ї години вирішила приготувати їм, не пам’ятаю, їжу чи якийсь чай. Включила світло в кухні, підійшла до газової плити, підпалила комфорку і почула на вулиці дуже гучний звук. Це перший приліт був. І тоді ми вперше в погріб спустилися. Коли вилізли, то спали всі в одній кімнаті, де найменше вікон. Вона так всередині будинку, між кімнатами. Ми поклали там матраси, диван розклали. Так і спали.
Напротязі місяця я залишалася вдома. По-перше, тут моя родина, мама, папа. І тут невістка моя була, братова дружина, із племінником. Брат Коля, зміг двічі до нас приїхати провідати. Він просив, щоб поїхали, але ми вже родиною згуртувалися і казали, що будемо вирішувати всі разом. Не вірили, що попадемо в напівоточення, що росіяни зайдуть. Просто не вірили, що вони зможуть це.
Біля дому моїх батьків 9 березня загинули люди від обстрілів, серед яких були діти. Фотографували їхні речі для опізнання, шукали серед речей документи: паспорти, студентські. Накривали їх тіла тканиною. Люди періодично, по черзі виходили дивитися, щоб там собак ніяких не бігало біля них. Ми думали, що буде тепла погода і треба буде їх десь поховати. Але вранці о 8-й годині, приїхала машина, така будка, як продовольчі товари возять. Стали відкривати ту будку, а водію дали автомобіль і ключі від нього, документи, а ключі від будки - ні. Чоловіки відкривали, виламували ті двері в будці. Тоді вперше приїхав із водієм пастир. Не знаю хто і звідки, але я пам’ятаю тільки, що його звали Сергій. Вони забрали тіла людей.
Ми дуже дружно тоді жили. Ніколи не думали, що, наприклад, на кого надіємося - то вони від нас відстороняться. А ті люди, з якими ми не спілкувалися або мало спілкувалися, здоровкались тільки - будуть як рідні. Дуже допомагали.
Я евакуювалася 23 березня, коли підірвали міст до Чернігова. Ми доїхали до Жашкова Черкаської області, переночували в гуртожитку для переселенців. Вранці подивилися, аж ми в невеличкому районному центрі, де є АТБ, базар, аптека, люди городи садять.
Вирішили нікуди далі не їхати, тому що розуміли, що в Рівному (де планували жити) дуже дороге житло. А тут безпечно, все окей, можна пересидіти якийсь час. Ми навіть не думали виїзджати за кордон.
І тільки в Жашкові помітили, які ми брудні. Вдома знали, що поїдемо, то повимивали волосся собі, тому що в основному в шапках ходили. Але оці грязні курточки.. бо ми просто в них жили. По нас зразу видно було хто ми (переселенці). Ми швиденько все попрали.
Ми були дуже перелякані. Навіть в евакуації ще тиждень лягали спати і клали речі біля себе, щоб в разі бомбардування швидко тікати. На нас так дивилися… Як на божевільних.
23-го квітня ми приїхали назад, 25-го Паска була. А 26 квітня вже була на роботі, в комісії по пошкодженому і знищеному майну…
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
