Спогади Тетяни Шанойло, с.Количівка
Спогади Тетяни Шанойло, с.КоличівкаТетяна Шанойло: «Розуміння, що таке росіяни і як вони приходять, у мене було досить гарне»
Я у щоденнику записала, що треба зібрати на всякий випадок, якщо прийдеться виїжджати чи щось робити, бо в паніці може щось забутися. Ходила по кімнатам і дивилася, що треба не забути. Взяти документи, якісь важливі речі. У записнику було описано, що з кожної кімнати треба забрати. Якісь речі я збирала. Це вже був лютий місяць.
Я тоді довго не могла заснути. Десь о 4-й ранку лягла спати. Мені було дуже тривожно. Близько 7-ї години мене почала будити дитина. Вона недоробила домашнє завдання і їй треба була допомога. Потім десь буквально проходить 10 хвилин і вона каже: «Мам, нам сказали не йти в школу». І в мене склалися пазли.
Попросила чоловіка наробити різних круп, борошна, пластівців. Хоча би по мішку, щоб були на всякий випадок крупи. Бо це ж таке ‒ не ясно скільки буде електрика, і як буде розвиватися ситуація.
Потім почала збирати речі конкретно вже. Облаштували ми підвал. Ну не підвал, а в нас погріб в будинку є. Першу ніч пішли туди з дітьми, але дуже сиро було. Не для людей воно там розраховувалися. На другий день його зміцнили. Тобто там більше опор поставили. На всякий випадок поприносили лопати, ломи. Якщо раптом привалить, щоб якось була можливість вибратися.
В принципі на початку можна було виходити в село, ходила до мами, до сусідів. Ми через одних координаторів готували їсти хлопцям, вони відвозили в бліндажі. Хліб пекла постійно поки ще було світло і борошно цільнозернове.
Першу ніч ночували в підвалі. Другу ніч мені було важко дихати там, я піднялася в будинок в ліжку поспати, але вночі так почала наша артилерія працювати, що пішла знову туди ж в підвал. Потім до останнього поки не виїхали, вже там ночували.
Ми були в Количівці до того моменту, як я дізналася, що захопили [росіяни] Ягідне і Іванівку. От фактично, коли дізналася, а історію добре вчила. У мене, на жаль, прадід був репресований за те, що мав землю і її обробляв.
Прадід виходить теж з Чернігівської області. Дружина залишилася жива тільки тому, що вони в дуже гарних відносинах були з головою селища. Коли прадід потрапив під перші розстріли, які взагалі навіть не задокументовані були, голова села їх розлучив заднім числом. Вона стала не дружиною куркулю (яке негарне слово), а бувшою дружиною. Її сім’я теж була багата, але не настільки багата як чоловік. Прабабусю з бабусею і ще двома дітьми відправили в Сибір.
Розуміння, що таке росіяни і як вони приходять у мене було досить гарне. Є певні категорії людей, які все одно перші потрапляють під зачистки. Коли зранку дізналася, категорично сказала, що ми виїжджаємо. Години за дві вже зібрали машину і виїхали.
Малі свої цінні речі до того якось збирали, іграшки, які вони хочуть собі взяти. У кожної був рюкзак, вони могли заповнити їм тими речами, які для них є цінністю. Я не втручалася, бо це їхні речі, їхні спогади. У мене пів машини було забито вишивальниками. Ще пару книжок взяла. Мені треба оці про трави, вони такі рідкісні, важливі. Це такі речі, які не відновляться. Розуміла, що можемо сюди не повернутися. Попрощалася з будинком, з усім, що тут є. Так було, мабуть, простіше морально не чіплятися, щоб потім не страждати.
Куди їхати я ще не розуміла. Чоловік взагалі не хотів виїжджати. Ми фактично виїхали на підвищених тонах. Мені дуже повезло, що в той день виїхала знайома з Чернігова. Вона їхала трошки раніше, десь години, мабуть, за 4 до того як виїхали ми. Був зв’язок, вона могла координувати нам дорогу. Ми під Каневом переночували. Нас там приютили зовсім чужі люди, яких взагалі перший раз бачили.
Були в Івано-Франківській області в результаті. Потім приїхала і моя мама туди. Вона фактично пережила перший обстріл і морально не витримала. У нас тут тоді багато просто хто не витримав. Бо одна справа – думати, друга – це все пережити.
Коли Чернігівщину звільнили, мама одразу і приїхала додому. Ще тоді світла тут не було, але вона приїхала. Ми приїжджали сюди в кінці липня. У нас трошки були озимих культур посіяно і хотілося їх зібрати, щоб не пропали. То з дітьми приїздили, мабуть, тижня на два.
Коли в вересні повернулася в село, то тут вже багато чого відновили. Але знаєш, коли їдеш ‒ це наче якісь кадри з фільмів про апокаліпсис. Заїжджаєш в село, воно все зруйноване, всюди росте бур’ян. Не було відчуття дому, зовсім не було, воно потім прийшло назад, трошки пізніше.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
