Спогади Ольги Вовченко, с.Количівка
Спогади Ольги Вовченко, с.КоличівкаОльга Вовченко: «Прожили день – добре. Завтра прокинулася – ок, знову працюємо»
Якими були мої плани на 2022 рік? Дооблаштувати територію, збудувати ще одне невелике приміщення, втілити мою мрію про лавандове поле. Набутися з родиною, тому що я по стану здоров’я перестала вже працювати в державному закладі. Перейшла на посаду домогосподарки повністю.
До 24 лютого були підготовлені тривожні валізи, документи, сухі пайки і план Б – евакуація дітей. На сімейній нараді діти прийняли рішення лишатися поруч з батьками і максимально включитися в допомогу тим людям старшого віку, які лишилися без підтримки власних дітей. На той момент доньці було 13 років, а сину 11 років.
Ми почали з сусідами спільно робити збір ‒ збирали їжу, одяг, пляшки, пенопласт, пальне для того, щоб робити коктейлі молотова. Уже ми бачили, що є наші захисники, для них їжу, одяг розвозили, тому що не всі були у взутті теплому.
Облаштовували укриття, стягували картон на підлогу погреба, зносили лавки. І це ж було дуже холодно тоді, ну неймовірні були морози, то стягували ковдри, куфайки, теплий одяг. У нас якось воно так швидко відбулося, світло пропало, інтернет пропав, то в принципі ми не знали, що навколо відбувається. Я тільки побачила, що багатьох сусідів не стало, вони повиїжджали, хтось лишив ключі. Завдячуючи цьому у нас їжа була додаткова.
Чоловік їздив в місто на роботу [працює в лікарні], заходив в аптеки, скуповував медикаменти, перев’язувальний матеріал, бо раз почалась війна, то значить у нас буде багато роботи. Це ми усвідомлювали. Чого у нас вдома не було, це туалетного паперу, солі, до цього ми не були готові. І ми чогось так сміялися, що всі купували туалетний папір і сіль, а ми ні. Ну якось воно так, смішно, але…
Ми спускалися в підвал, коли літак літав, бо він заходив на цій стороні, коли летів в сторону міста. Не знаю, це можливо захисна реакція організму, коли чуєш гул над головою, то збираєшся і починаєш спускатися в підвал. Ще спускалися в підвал, коли були сильні-сильні обстріли. Сильні такі були, що і хата ходором ходила. Ми, практично весь час знаходились на вулиці, тому що світла нема, газова труба перебита, опалення в хаті нема. В ній було 6 градусів тепла.
Починається щось гучне, дітей в першу чергу в погріб, батька в погріб. Самі в шиї погреба стояли, бо мали розуміння, що будуть гукати. До речі, повідомили всіх, що ми медики і лишаємося.
У селі взагалі з їжею все нормально, тому що в погребі у кожної господині є городина, є картопля, морква, буряк. Плюс в мене хлопці прекрасно роблять закрутки ‒ огірки, помідори, салати, компоти, навіть м’ясо є консервоване, тушковане. Наприклад, акція в Сільпо, в АТБ. Горошок на акції, ага, дві хочеш брати, значить беру чотири. Дві додому, дві в погреб зношу.
На початках було дуже добре, тому що цієї їжі вистачало на блокпости аж до самогонної ресторації. І вистачало тут по місцю нам, деяким сусідам з якими почали гуртуватися до виживання. А потім якось воно так почало закінчуватися. Ми згадали про ключі від сусідської хати.
Я, до речі, схудла за перший місяць на 20 кілограмів. Коли помітила, що штани почали злітати, то одні на одні піддівала. Перший місяць – мінус 20 кілограмів, а другий місяць повномасштабного вторгнення – мінус 8 кілограмів. Це, мабуть, стрес виходив, чи Бог його знає. Ну вже ж їла наче нормально.
Хліба не було. Ми пекли, оладки смажили. Поки борошно було, то носили жінці через дорогу тут недалечко, Тетяна готувала палянички, булочки. А вже десь з 22-го, з 23-го дня, після початку повномасштабного, ми вперше дізналися, що в школу привозять гуманітарну допомогу і там є хліб. Вже вийшли ми в центр села. Казали, що люди виїхали всі, всі люди евакуйовані. Оце ми таке чули. У нас таке розташування хати, що через центр це треба проходити, ми так наче в стороні. Я тільки бачила, хто є на нашому кутку і вирішила, що це всі люди що є в селі. Думаю, мало, але виживем.
Ми не приховували жодну інформацію від дітей. У нас настільки все було відкрито і настільки проговорювали кожен крок. Говорили про те, що якщо ворожі війська заходять в село, то ми (оскільки маємо медичний фах і освіту, допомагали нашим захисникам, цивільному населенню) все одно будемо лишатися. А діти повинні бігти, хапати наплічники і бігти в розсипну. Не зізнаватися, хто є їхні батьки. Бо якщо батьки допомагають людям і проти ворога, то вони є в першій черзі на знищення. Тому домовленість була така.
Ми ж, в принципі, під обстрілами ходили селом, то ми були підписані. Руки були підписані: прізвище, ім’я по батькові, номер телефона і адреса. Бо я коли виходила з дому, їсти носила, то розуміла, що якщо буде приліт і на кусочки розлечуся, то принаймні там по напису поруч будуть знати, хто це був. І діти були так підписані.
Ще у мене була домовленість з кумою, що у випадку, якщо мене не буде, то вона бере опіку над моїми дітьми. Ми це в телефонному режимі проговорювали, коли іще на початках був зв’язок. Вона сварилася, казала, щоб негайно виїжджала. Але, чесно кажучи, приймати рішення було важко, тому що перший тиждень повномасштабного вторгнення займалися підтримкою тих, хто став на захист, підтримкою людей, яких кинули, облаштуванням нашого укриття, якщо це можна назвати укриттям. І тоді не думали про те, як виїжджати. А коли вже масово люди почали при кожній манюсенькій можливості виїжджати, то тоді були дуже великі ризики. Тому що та дорога життя, по суті, вона була дорогою смерті для багатьох. Або померти десь на дорозі, або вже як воно вийде, але вдома, то ми лишилися вдома.
Будь-яка дія допомагала вижити в той момент. Це ж весна вже. Сад. Троянди. Людей, тварин погодувала, в хаті підлогу помила, а час є. Щось треба робити. Полізла дерева обрізати. Сад був пострижений.
Чесно кажучи, про себе тоді не думала абсолютно. У мене проблеми з спиною. Була лежачою більше місяця, проходила обстеження, лікування, різні-різні процедури. І що мене здивувало, що з лютого місяця спина не боліла. Вона мені нагадала про себе тільки тоді, коли нам привезли на перев’язку жінку зі скрізним уламковим ураженням двох ніг. Я з хати вибігала, різко повернулася і впала на коліно. Згадала, що спина там боліла. Піднялася по стінці, взувала другу ногу, знову впала. Потихеньку встала, добігла. Якраз уже мій чоловік почав ревізію рани робити. Це під обстрілами було все.
Як ми справлялися з родиною. Ой, важко було. Почався обстріл, команда ‒ всі в укриття. Батька затягуєш в погріб, потім дітей витягуєш в погріб. Поки дітей до погреба дотягнув, вже батько знову стоїть і видивляються по сторонам. А ще й розказує, що він вже старий, йому вже все одно. Поки ми бігали перев’язували, надавали допомогу, вони виходили під ногами вешталися у трьох. Оце було найважче, мабуть.
Взагалі, медики не тікають. Роботи багато завжди. Прожили день – добре. Завтра прокинулася – ок, знову працюємо.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
