Спогади Маргарити Вовченко, с.Количівка
Спогади Маргарити Вовченко, с.КоличівкаМаргарита Вовченко: «Ну, чого виїжджати? Наше від нас не втече»
Взагалі я планувала поїхати в табір. Я їжджу туди кожен рік з 2018-го приблизно. Гарно провести літо хотіла, хом’ячка завезти, десь в Карпати поїхати. Багато чого хотіла.
Навчалася в восьмому класі тоді. Брала участь у вишколах від правої молоді, від інших організацій. Знала поверхнево, чому війна може бути тут. Так, щоб заглиблюватися в те, що може війна початися в 2022 році, то ні. Взагалі, новинами не цікавилася зовсім, бо не цікаво.
Це був або четвер, або п’ятниця. В мене мала бути контрольна з англійської. Встала в п’ятій ранку підготуватися до цієї контрольної. Помилася, зібралася, нафарбувалася, набираю собі їсти, підходить мама, каже: «Ти куди?» Кажу: «В школу збираюся, а куди?» «Сьогодні в школу ти не йдеш. Війна почалася», ‒ відповідає.
Збирали рюкзаки тривожні, облаштовували підвал, зносили лавки туди. Порядок в кімнаті я навела, спакувала речі. Купила нову сукню, яку хотіла вигуляти. Так було жалко, так боялася, що туди ракета прилетить. Я оці нові речі спакувала, в підвал знесла, бо мені було реально жалко. Списалася з друзями, знайомими. Перепитала, може, якісь потреби є, як взагалі вони зараз.
Було страшно митися. Поки світло було пару днів, то його включали, вимикали, включали, вимикали. Дали світло, ти йдеш миєшся. Чую по радіо включається тривога, бігом вилажу, натягую одяг, біжимо всі в подвал.
На мангалі готувала плов, солянку. Сусіди нам довірили свій будинок і морозильні камери. Все там почало псувалося. Так в солянці було все м’ясо, сосиски, сердечки курячі ‒ що там тільки не було в тій солянці. Готувала в казанку. Великий-великий казанок був. Взагалі, така суперська солянка вийшла з перчиком чилі. Ось плов був, рибка смажена. Всяке, що ми готували собі, ми ще й заносили хлопцям. Пару разів смажила оладки на вуличній плиті.
У мене була книжка. Перечитувала її два рази. «Слова на стінах» називається. Там вона про хлопця, який лікувався. Ну, таке собі. Не було, що читати, а мені так нудно було. Зараз прямо вже втягнулася в цю тему ‒ читати книжки.
Ще ходили ми з мамою до військових, їсти заносили. Робили кампотіки, чаї, розливали по пляшкам.
В центральній кімнаті спали, пічку топили. Дивлюся, на пічці все розчищено. Ніхто на ній не спить, а холодно так було. Залізла на пічку і там цілий день просиділа. Потім я її так облюбувала, там спала.
Постійно прокидалася вночі, перевіряла телефон, що може з’явиться зв’язок. Близько другої прокинулася, включила телефон, інтернет. Зловився інтернет. Капець! До п’ятої ранку сиділа там, а потім все. Пропало. Уже інтернету немає. І так кожну ніч. З другої по п’яту був інтернет, потім ні. І якось вночі дивлюся, мама прокинулася і дивиться. Кажу: «Я інтернет зловила». Вона до мене на пічку скочила. Сиділи ми з нею дві телефоністки, ловили інтернет. В основному дивилася галерею на телефоні. Просто згадувала, які моменти були до повномасштабного вторгнення.
Були люди, які цікавилися мною, про яких навіть не могла подумати, що я їм цікава. Вони писали, цікавилися, як взагалі, виїхала чи не виїхала. Казали, що треба виїжджати. Я кажу: «Не виїду. Мама сказала, що не вийде, і я сказала, що не виїду. Все». Ну чого виїжджати? Наше від нас не втече. Це наш дім, ми тут живемо, то чого нам виїжджати? Якщо доля наша жить, то ми будемо жити. Якщо ні, то ні. Я більше спираюся на долю. Моя доля мене знайде.
Потім дізналися, що в школі теж є люди. Там познайомилися із людьми, які займалися гуманітаркою. Допомагали її розвозити, пересортовувати.
Це був кінець березня приблизно. На полі їхала машина з гуманітарною допомогою в Чернігів. Її розстріляли. Військові прийшли, кажуть до батька: «Давай збирайся, поїдемо по гуманітарку». Взагалі це військовим була гуманітарка, але нам частину дозволили на вулицю нашу роздати. Все було брудне, його треба перебрати. Ой, поки перебирали, люди приходили, вже кричали, що ви нам маєте дать, щось ви вже забрали. Шопопало відбувалося.
Якось було, що обстріл тривав шість годин начебто, ми десь в обід залізли в підвал і до вечора. Уже там в підвалі спали. Потім підвечір в годині 8, можливо навіть в початку 9, вже все пройшло. Ми виходимо, дивимося, двір весь в осколках таких, уламках маленьких. І село все червоне, все горить. Я тоді стояла, це виглядало якось так гарно. Це страшно, це дуже страшно, але гарно. Різні були почуття, дуже різні. Але загалом було якесь таке розчарування, я не знала, скільки іще ми так будемо сидіти без нічого.
Їздили за кордон тим літом [у 2023 році], на фестиваль український в Італію. І там якась група, вони виступали і в свою музику додали звук повітряної тривоги. Так страшно стало. З подружкою стояли, просто плакали через те, що начебто вже виїхали за кордон, тут цього не може бути, а воно достало. Італійці цього не розуміли.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
