Спогади Лариси Пророк, с.Количівка
Спогади Лариси Пророк, с.КоличівкаЛариса Пророк: «Хотілося вийти і кричати з балкона, що це страшно і ви що не розумієте, що це реальність, що це серйозно»
Ми давно хотіли власний будинок. Продали квартиру в Чернігові, переїхали в Количівку і до початку війни займалися активно ремонтними роботами. І так склалося, що на 24 лютого 2022 року нам ставили народження донечки. Той рік ми дуже чекали. По-перше, будували нове гніздечко. У нас тут було дуже багато роботи і по будинку, і по двору, і всього-всього. Плюс народження дитини. Це третя дитина, вона була у нас чекана, жадана, тому планів і амбіцій було дуже багато. Дякувати Богу, що донечка народилася раніше ‒ 15 лютого і 19 лютого ми були вже вдома.
Саме 24 лютого ми прокинулися з нею вдвох і готували татові сюрприз, бо 24 лютого ‒ день народження нашої сім’ї, річниця весілля. О п’ятій ранку на цьому телевізорі готували презентацію весільних фото.
Я почула дуже багато в телеграмі повідомлень. До декретної відпустки була вчителькою початкових класів і ще не вийшла з групи в телеграмі. Дивлюсь, що саме в цій групі приходить дуже багато повідомлень. Батьки повідомляють про те, що дитинка не прийде в школу. Чому так рано всі пишуть? І потім вже одна мама написала, що про яку школу ви говорите, бо вже під Роїщем стоять війська [ворога].
Я прийшла, сіла на ліжко і думаю: «Що мені робити? Будить всіх чи не будить?» І тут я почула два дуже гучних вибухи. Вже зрозуміла, що треба йти будити. Чоловік підняв з другого поверху дітей старших. Ну і далі все почалося.
24 лютого пам’ятаю все до дрібничок. Пам’ятаю, як стояла біля вікна, як чоловік поїхав у Чернігів, забрав свою маму, тітку з чоловіком і ще сестру двоюрідну з двохрічною дитинкою. Вони приїхали всі до нас. Ми почали тут укріпрайон, як то кажуть, робити. Вони якимись балками закладати вікна, мішками, ще набирати пісок.
Оце все робилося, крутилося. Ми, як жінки, вже старалися щось підготувати, в підвал знести, бо розуміли, що може бути такий варіант. Хоча першу ніч ще ночували в будинку. Тільки одну. Не виходячи на вулицю, могли відразу спуститися в підвал. Він у нас іде під всім будинком, є три великі кімнати, 70 сантиметрів товщиною стіни. Коли стіни ходили туди-сюди, дивишся на них і думаєш: «Яка зараз перша рухне, ось ця чи ось ця?» Хлопці держали інструменти в руках, бо розуміли, що якась стіна може нас завалить, прохід закрити чи ще що-небудь. Це було дуже страшно.
На мені була тільки дитина. Дуже сильно допомогла чоловікова тітка. Вона взяла на себе всю кухню. Дениса дядько взяв на себе таку відповідальність ‒ моніторити ситуацію на вулиці. Він колишній поліцейський, то розумів, що летить, що робить. І якось воно так настільки було налагоджено, чоловік відразу дітям розказав: «Значить так, дивіться, якщо чуєте обстріли, перше у вас ‒ це забрати Сашу (це донечку маленьку), спустити маму, бабушку в підвал. Обережно, ніхто не біжить, ніхто не спотикається, ніхто не штовхається». Інструктаж провів конкретний.
І, мабуть, до останньої ночі було все більш-менш спокійно. Коли була вже остання і передостання ніч, то це вже було дуже страшно, ми не спали практично… 5 березня почали горіти перші будинки. Я пам’ятаю, ще телефонували в пожежну службу і говорили про те, що у людей горять будинки, що потрібно щось робити. Але вони сказали: «Вибачте, але ми не приїдемо, бо у вас обстріли. Не зможемо приїхати, пробуйте самотужки».
Дві останні ночі ми не спали, просто стояли по куткам, де тільки можна. Тоді у старшого сина почалась панічна атака. Сплеск таких емоцій, він кричав, не плакав. А я пам’ятаю, що в мене є якісь заспокійливі. Знаю, що вони є, але не пам’ятаю, де.
Ми не планували взагалі нічого. Не збиралися нікуди їхати. Уже після останньої ночі о п’ятій ранку чоловік встав, каже мені: «Збирай речі». Він спочатку зробив ранковий обхід, подивився де, що, як. Я дуже боялася, бо розуміла, що Куликівська траса вся прострілюється, в Лукашівці, Іванівці вже тоді стояли росіяни. В Чернігові не зрозуміло взагалі що. Але ми поїхали.
Читала «Отче наш» по дорозі. Їхали, з одного боку була спалена машина, трошки далі був спалений автобус. Настільки постріляні дерева, що видно – це його тільки половина, другої половини не було. Летіли з такою швидкістю, що ямок не видно було.
Зупинилися ми, коли проїхали вже Київ. Не пам’ятаю яке село, але це вже було передмістя Києва. З однієї сторони був ліс, а з іншої дуже красиві будинки. Чоловік перенервував, каже: «Я зупинюсь, хочу покурити». Така тиша була, така реально гробова тиша. Він ще не докурив пів сигарети, я відкрила вікно, кажу: «Сядь в машину, давай виїдемо звідси. Мені тут настільки лячно». Каже: «Спокійно, я докурю, зараз їдемо. Все нормально». «Будь ласка, я тебе прошу, сядь в машину, давай їхати звідси», ‒ впросила його, і ми виїхали. Потім дізналися, що буквально за нами пішов бій там. Вони вже були в цьому лісі, коли ми там стояли. Це якесь було таке відчуття, що на мене з лісу хтось дивиться. Почалась прям паніка в машині.
Спочатку ми поїхали в Черкаси, побули два дні, просто видихнули. Знайома, яка була за кордоном, передала нам ключі, і ми в неї в квартирі були. Я залишилася із донькою вдома, хлопці мої поїхали шукати магазин, бо в нас не було продуктів, памперсів, серветок, елементарної гігієни. Пам’ятаю дуже часто літали літаки. Для мене це було дуже страшно. Коли там була повітряна тривога, але люди нікуди не ховалися. Просто ходили і, скажу чесно, хотілося вийти і кричати з балкона, що це страшно і вони не розуміють, що це реальність, що це серйозно. Знаю, це був трошки другий світ уже.
Оговталися, поїхали далі в Вінницьку область. В такий забитий-забитий хутір, ми навіть там машиною не змогли проїхати, нас дотягли. Мій чоловік казав, що це дуже гарне місце, бо сюди навіть танки не доїдуть. Ми були такі щасливі, що приїхали в той хутір, що там тихо, спокійно, взагалі дуже класно.
Там були два тижні. В районному центрі робили документи. У нас не було документів, вони були тільки з дії на Сашу. Ще про багатодітність нічого в нас не було. І коли ми приїхали в Вінницьку область, то нам повідомили про те, що у вас з будинком бідося.
Спочатку сказали так: «У вас там щось горить». Мені на той час було абсолютно все одно. Горить, не горить, згорів. Чесно, у мене навіть ніяких емоцій не було, такої жалості якої, ще чогось не було. Слава Богу, ми всі тут. Потім уже пізніше вже можна було заїжджати в Количівку, і як з’явився зв’язок, то нам вже прислали фотки. Ми побачили, що був розбитий сарай. Він у дворі тут стояв. У будинку не було вікон жодного, була розбита криша, шифер просто так от як попало. Один прильот в стіну, стіна була пошкоджена, веранди не було.
Ми розуміли, що нам повертатися нема куди. Тоді вирішили їхати за кордон. Були в Швейцарії, звідти, дистанційно (коли можна було сюди доїжджати) робили ремонт. Шукали бригаду, яка погодиться покрити нам дах. З Коропського району приїжджав мій батько на декілька днів. Ми проплачували гроші бригаді, батько приїжджав і тут був з ними. Так само вікна, вони приїхали, заміряли, батько приїхав, то вони поставили.
Коли виїхали за кордон, жили тиждень-півтора, мабуть, в центрі для біженців. Потім нас визвали на співбесіду. Там були варіанти: або ви можете пожити в сім’ї, або ви будете жити там же в центрі, або окреме якесь житло (це може бути гуртожиток, готель якийсь). Ми сказали, що ми хотіли, мабуть, в сім’ю. Нам запропонували в Швейцарії село Бюрхен, це вершина Альп. Мій чоловік каже: «Так, ми поїдемо». Я ще тоді трохи злилася, кажу: «Ну як? А клімат там і все для дитини малої». Відповідає: «Лариса, побачиш, тобі сподобається, там буде тихо».
І ми дійсно там отримали задоволення от того, що просто там тихо. Люди там дуже були привітні і це було настільки щиро. Ця підтримка, вона була ненав’язлива, непоказова, настільки правдива. Бувало таке, що виходжу з будинку, а в мене перед порогом стоять сумки з одягом, з взуттям, з харчуванням, з підгузками. Могли просто так от принести, поставити і піти тихо. Ніхто не казав, що «А ось я одніс там оце». Ми навіть не знали, хто це зробив. Прийняли дуже добре. Люди, в яких ми жили, стали для нас рідними, ми їм безмежно вдячні.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
