Спогади Людмили Осипенко, с.Слобода
Спогади Людмили Осипенко, с.СлободаЛюдмила Осипенко: бували такі фрагменти, коли так гатили,
що з переляку «Отче наш» забула
Як планували 2022 рік? Жили, строїлись, все було тихо, спокійно, поки не прийшли. Я працювала художнім керівником. Іще була продавцем в магазині. В магазині у мене основна, а художній керівник – додаткова.
24 лютого около п’яти почули стрільбу. Ну воно було дуже далеко від нас. Вискочили на вулицю всі, чоловік вже служив, так знає, що це таке є. І так пішло-поїхало. Подзвонив мені хазяїн з магазину: «Поскладай усі документи, усе позбирай, бо почалася війна». Жили, не вірили, наприклад, я не вірила до останнього що війна.
Чоловік рвався в армію, ми усі з сім’єю не пустили його. Так вийшло, що усі вдома були. Тоді 5-го це вони [окупанти] заїхали, чи 4-го, ну вже до точності не буду.
А 5-го числа прийшов до мене хлопець і каже: «Люда, у вас солярки немає, щоб виїхати звідси». Я кажу: «Немає, ‒ ну що хоча вона ж була. ‒ Де будемо втекати, бо вони вже у Івановці».
Тоді ж прийшов другий раз: «Так ти мені даси солярки?» Ну вже почало конкретно і насипати. Кажу: «Звісно, бери». І діти почали: «Мамо, давай їхати». Я така: «Ні, нікуди я з хати своєї не їду. І все, ‒ кажу, ‒ мені везуть товар, я буду торгувати, мені людей треба кормити.»
Коли я була в магазині, чоловік прибіг: «Бігом втекайте, бо колона їде». Я кажу: «Яка колона їде? Що ти мелеш, дурниця». Обслужила одну людину тільки. Він як заверещав, що вже кала церкви. Я бігом замкнула магазин. Люди, я й не поняла куди вони поділись.
Ми сиділи у кума за магазином у погребі, бо у нас погреб тут перед дорогою. Тоді дитя попросило їсти. Ми там двоє суток сиділи. Не виходили взагалі з погреба. І пісяли, і какали, усе там робили. Тоді малий: «Мамо, я їсти хочу». А на той момент йому було п’ять років. Дівчата ж більш взрослі. Як-то розуміли що і як. Ну у кума лопнуло терпіння: «Я йду проситися», ‒ каже. «Дай, ми йдемо з тобою, ‒ говорю. ‒ Владік, сину, ти йдеш самий останній. Нас усіх пропускаєш. А ти по самому заду, щоб у випадку чого». Наслухані були до п’ятого числа, що насилують і вбивають ‒ взагалі жах.
На дівчат своїх кажу: «Дівчата, у випадку чого ‒ у нас і трипер, і сіфеліс, і болячки такі, що пісюни гниють. Ну не лікується воно».
Випустили нас, повели додому. Йшли додому наче по червоному калідору так би сказати. Їх тут було страх, страх. Прийшли ми сюди додому. Аж яке додому? Танки. І отут за клубом стояли, і в дворі, де вони тільки не стояли. І у дочкі в кімнаті ранений лежав. Я рішила, що сюди в хату не піду. До сусідів повели нас. Це було 9 березня.
Тоді у сусідки жили. Слава Богу, що вони помінялись. Якісь хлопці, другі, мабуть, заїхали. Так і ми жили. Жили. У сусідки то ячку їли, то макарони їли. У нашій хаті не було нічого. Уплоть до того, що навіть розвалені кроваті. Матраси повитягували з хати. Одіяла повитягували. Ну слава Богу, що хоча б хату залишили. А то усе таке діло, то можна нажити.
Я робила до останнього дня. Не так що відкрила о 8 і о 8 закрила, а бачу, люди зібралися ‒ пішла, обслужила. Вони стріляють, ми сидимо. Спочатку побігали в погріб. Звісно, бігали до куми в погріб. Бо наш погріб кала асфальту.
Спали на полу, на кроватях не спали. Надивились діти у телефоні, що спим на полу. У нас було 14 чоловік і ми всі спали на полу. Так само і в погрібі всі 14 чоловік. У мене менша дочка, так вона і їла в погрібі. Вона боялася вийти.
Сусіди прийняли нас дуже з таким позитивом. Вони наоборот зараділи, що побільшало у їх людей, бо вони боялися сильно. Вже та жінчина вмерла, але вона дуже цього боялася. Вона теж не виходила на вулицю. У сусідки двоє корів було. «Лена, йди подой корову», ‒ каже сусід. А вона йому: «Ні, Вася, не піду, хай вони здихають, хай вони як хочуть, я нікуди не вилізу».
Хліба не було. Це великий дуже праздник у нас був. Поки мука була, я пекла щодня по дві буханки. А тоді сусідка вже каже, що мука закінчується. Ми з чоловіком пішли до хресної. Хресна, звісно, насипала. І так ми витягли 10 днів.
Гігієна яка була? Взагалі її, можна сказати, не було. Не милися, помились за усю окупацію за 25 днів два рази, все. Прокладок зовсім не було. Тряпки рвали, крутили, складали, ну нічого, вижили. Тепер боїмося, щоб хоча б знову не прийшли. Бо страшно.
І цей же Руслан [російський окупант] вже тоді побачив скільки в нас дітей, то він приніс пакет гречки, пакет сахару і муку з лісу. Воно у кульках було, фасовані кульочки.
А тоді вже цей Руслан прийшов і каже: «Мать, завтра буде гуманітарна допомога». Я ще так кажу: «Що ти хочеш?» А ні, він сказав спочатку за евакуацією, а тоді за гуманітарну допомогу. Пропонував евакуюватися у білорусь або в росію. Ну як сказати? Я згоджувалася. Чоловік, звісно, відмовився, сказав, що вдома залишається. А я з дітьми зібралася їхати. Тоді зайшла в хату, дітям розповідаю, а діти теж: «Ми нікуди не їдемо».
Сидимо в підвалі й молимося, молимося, молимося, молимося. А бували такі фрагменти, коли так гатили, що з переляку «Отче наш» забула. Діти сиділи перепуджені, мовчечки, мовчечки.
Потім в кінці місяця росіяни виїхали. Перше завдання наше було ‒ йдемо додому, миємося. Ми дуже зраділи, що вони вийшли і ми зараз помиємося. Ми бігом у хаті шмон навели. Води поставили, а вже ж дівки спорють хто перший, хто останній миється.
Тоді чи самоліт, чи що (от не буду брехати) щось гупнуло недалеко чоловіка. І ми в погріб. Просиділи дві години. «Ну, ‒ кажу, ‒ все, вернулися назад, гаплик нам. Будуть вбивати». Ми за себе і бігом вискочили з погріба, а там через дорогу попід заборами. Вже ж туди до сусідки побігли. Забігли в погріб, вони сидять там.
Потім чоловік біжить, радується. Наші є, наші є. Ну дівчата зраділи, звісно. Вони зайшли ж у двор. Вже ж обнімалися. У мене одразу питання. Ви наші чи не наші? На українській мові, кажу, «О, напевно, наш».
Довго ми наважалися, а тоді дівчата кажуть: «Ні, мамо, поїхали. Не будемо митися, їдемо». І так ось виїжджали. 25 людей у машині. Що хоча б сказали, так чого втекати? Вже нічого було втекати. Ну у страха очі великі. Доїхали в Куликовку. І в Куликовці нам волонтер поміг до Києва доїхати.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
