Спогади Галини Чух, с.Слобода
Галина Чух: Ще не народився той чоловік, який мене налякав
У мене рік дуже поганий був, тому що померла мама 15 декабря 2021 року. Маму похоронили 16-го і 16-го ночі я чоловіка повезла в лікарню. Із 16-го числа не жила, существувала. Похоронити такого чоловіка як у мене, кріпко тяжко.
Через дві неділі після мами мужа не стало, а через 40 днів почалася війна. Одно тільки боялася, що якби хоч не зійти з ума. В нас один син. Тож якби не син, так стоїть лі для кого жити?
Я вийшла на вулицю і питаю: «А що воно гупає?» А сусід каже: «Так а ти що не чула, що війна почалась?» «Да ти що?», ‒ відповідаю. Я не могла повірити, що воно таке може трапитись. Ніколи б не повірила.
Тут я весь час на такому стресі. А тут ще, щоб у хату не заходити, так оце за граблі і на город. Гребусь там, щось вигрібаю, все наводила порядок. А сусід приходить і каже: «Да на що ти там гребеш? Може, нас тут і живих не буде, а ти гребеш?» Я кажу: «Для успокоєння душі».
Бачу уже танки через городи йдуть. Боже, боже! Тут оглядаюсь, вони вже по вулиці йдуть. І значить не на цю калітку, а на ту де у нас скотний двор завертають, але все ж закрито. Вони вже лізуть як жуки колорадські, вже лізуть. Я кажу: «Слухайте, ребята, у нас взагалі-то ходять у калітку, але ніяк не лізуть через».
Він зрозумів, каже: «Вибачте». Але коли вони зайшли в будинок біля нас і там знайшли, що вся сім’я служить в Національної гвардії України і ми однофамільці, ‒ як вони нас істязали.
Син показує паспорт. Значить, він [окупант] глядить і каже: «Ну це ти, а ось це другий хто?» Руслан каже: «Що ти бачиш, кого ти бачиш?» «Ну ось це хто?», ‒ тикає пальцем в перше фото в паспорті на малого Руслана. «Хто може у мене в паспорті бути?, ‒ питає син. ‒ Може, я у паспорті?» «Так ось це ти, ‒ показує на друге фото. ‒ А ось це хто?», ‒ знов тикає на перше. Ну що йому скажеш?
Ми перед похоронами спеціально зарізали порося, щоб уже ж похорони відбути. І м’яса, і сала вистачало. Русік каже: «Мама, вони ж усе позабирають. Не буде нічого. Давай будемо закапувати». У мене хазяїн тримав пасіку, меду було багато. А вина скільки було! Ну вони позабирали майже все вино. «Так ми боїмося, щоб ви нас не потравили», ‒ кажуть якось окупанти. «Ааааа, ‒ кажу, ‒ як вина забрати 85 літрів не боялися?»
Я в такому стані була, що нічого не боялась. Вони на Русіка кажуть: «Скажи їй, пускай вона не дєрзить. Старуха, почєму немає води?» Ну от як сказати чоловіку? Дивлюся на нього такими глазами і думаю чи в нього клепки не вистачає, чи тупий? «Так світла ж немає», ‒ кажу. «Я останній раз питаю, почєму немає води?», ‒ знов до мене. Так він цим прикладом як вжарить по цій столішниці біля мийки, вона розлетілася повністю. Ну ви розумієте, тут вже мене тіпануло: «Слухай, якщо б у тебе не було цієї пухкалки на пузі, так я б тебе отак за колтечок взяла і тебе б вистачило тільки на 2 хвилини, не більше».
Він: «Я тебе зараз приговорю». «Ти думаєш, ‒ кажу, ‒ налякав мене? Ще не народився той чоловік, який мене налякав».
― А свіже м’ясо є?, ‒ питає тувінець.
― Ти ж розумний, чого ж ти не запитаєш, а чому аптечка з людськими лікарствами знаходиться з аптечкою животних.
― А мені все одно, ‒ каже.
― Ну коли тобі все одно треба м’ясо, будь ласка: 19 курів, 20 пітухів, 6 селезенів. Беріть, їжте.
― Так а чому ви не їдете?
― Ми голодуємо, їсти не будемо., ‒ говорю йому. ‒ Ти бачив моїх курів?
― Бачив.
― Тебе нічого не насторожило?
― Це що у вас, якісь маленькі страуси ростуть? Я вперше бачу, щоб шеї красні, спини ось тут красні, задніці красні. А чому? І от такі великі.
― Ви розумієте, у них це саме заболівання, ‒ думаю, що пропали мої кури, поїдять падлюки. ‒ Інфекційне заболівання.
― Так а чому вони красні?
― Бо в них температура. Ось тому у мене своя аптечка для животних.
― А як називається заболівання?
Думаю: «Боже, що ж брехати? Скажи, що грип, не повірять. Що ж сказати?».
― Так а чому вони такі от здорові?, ‒ знов питає.
― Тому що в них розрушається мишечна система.
―.Ааа, ‒ так протяжна каже. ‒ А що за заболівання?
― Лептоспіроз. Яйце інфекційне, м’ясо інфекційне, що вам ще треба? Ну беріть, ‒ я кажу, ‒ їжте.
Син каже: «Мама, а де ти таке почула?» Я йому: «Ти знаєш, що на голову прийшло, те й сказала». Так птицю не чіпали більше.
Дивлюся у кінці городу щось біліє. Думаю, піду побачу. Приходжу туди, а у мусорному ведрі моя мультиварка. Не повірте, шнур на ось такі мілкі кусочки порізали, а саму чашу розстріляли.
Як тільки собака чула, що вже свістить, бігом в погреб! За ними бігом всі бігли. А я ж тут на крільці сяду на диванчику на тому і сіжу. Син кричить: «Мама, біжи в погреб». Я говорю: «Синок, не побігу, я вже з нього не можу вилізти». Во-перше, в мене так в калінах жидкості відкачували, а потім в цій сирості посиділа, отакі каліни поставали. Який забігай, я їлі залажу туди. Затолкає мене все ж у погреб. Сиділа в погребі. Знаєте, нас сиділо чотири людини і дві собаки. Ми ще одного бездомного приютили.
Пледи і одіяло взяли. В мішки понабирали сіно. У мене картошка в сітках, то отак розложили, наверх мішки із сіном положили, а потім каремати поклали.
Я взяла згадувати своє дитинство. Коли ми були маленькими, нам мама завжди картопляну бабку робила. Думаю, подожди, дай і я зроблю. Русик: «Мама, а чого ти треш?» «Я, ‒ говорю, ‒ синок, тру картоплю». «А що це буде?», ‒ питає. «Ну подивимося, що буде», ‒ кажу. Я зробила цю бабку в корзиночці, у духовку поставила. Дістала, вона гаряча, порізала на кусочки, сидимо їдимо. Руслан каже: «Мама, я такого блюда в житті не їв яке воно смачне». Звісно свіже сало, туди лука багато. «А чого ти у мирні часи не готувала?», ‒ питає. «Я, ‒ кажу, ‒ синок, якби я тобі у мирний час приготувала, так ти б сказав, що мама чокнулася, такого не хочу їсти». Так от він зараз якось до мене приїжджав і каже: «Мама, зроби мені ще картопляну таку бабку». Я зробила, а він: «Мама, зараз вона не така смачна і правда».
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.