Спогади Лідії Гартович, с.Слобода
Спогади Лідії Гартович, с.СлободаЛідія Гартович: «За мету, насправді, я виставила те, що мені треба вижити попри все і зберегти своїх рідних».
Я взагалі народилася не в Україні, а в далекому Таджикистані, в городі Душанбе. До 15 років там жила разом з батьками. Там були мої дідусь і баба. Але в 90-х роках в нас почався конфлікт.
Для того, щоб убезпечити нас з сестрою, бо в мене є молодша сестра на 12 років, мати вивезла нас. Мій вітчим був військовий пенсіонер. Мати працювала в бухгалтерії також у військовій частині і у них з’явилася можливість просто вивезти нас військовими літаками за межі республіки.
Коли я приїхала в Україну, мені було 15, потім в грудні виповнилось 16 і я залишилася людиною без паспорта. Тому ще п’ять років змушена була доказувати, що я не просто там хтось пришелець, а ще бігала з довідкою про проживання.
Повномасштабне вторгнення я зустріла тут, в Слободі, з трьома дітками. Мій чоловік, з яким ми розведені, але підтримуємо відносини, прийшов до нас з Іванівки. На той час в мене всі діти навчалися в Чернігові, бо рівень освіти там для мене був більш прийнятний. Я не можу сказати, що тут був поганий, але в мене було своє бачення. І додаткова освіта в музичній школі. Воно так чисто логістично співпадало. Були плани змінити роботу. До того в мене був запланований косметичний ремонт. Ось. Мені його пришвидшили.
А 24-го? Я щось там вночі дивилася ці марафони. Вже втомилася нервувати. Розуміла, що якщо щось буде, все, що я можу зробити, це запастися водою. Зібрала тривожні сумочки, тривожні валізки, ну і просто дивилась на ситуацію, спостерігала, бо я насправді не вірила, що це все почнеться.
24-го мої дітки піднялися, матуся ще там спить. Вони, оберігаючи міцний сон, пішли, сіли на автобус і разом з нашими односельцями поїхали до міста. І тут мені телефонує моя знайома і каже, «Ліда, почалась війна». Я телефоную терміново своїм дітям і кажу: «Так, де б ви не були, зупиняйте автобус і повертайтеся пішки. Ви ще не повинні були далеко від’їхати». Вони вже виїхали за межі населеного пункту.
Я, як завклуба, побігла сюди в старостат. Ми постійно відстежували події на Суспільному, телеграм-канали. Не знали що робити. На той час в нас ще був і телевізор, було світло і ми просто жахалися.
У нас склад, куди люди приносили все що тільки можна. Ми тут чергували. Оскільки я живу зовсім поруч, для мене це не було обтяжливо.
Звичайно першу ніч з 24-го на 25-те я не спала. Була злякана, ми побачили якусь ракету. Дітей поклала спати, а сама на стільцях, поруч був комп’ютер включений і я постійно відстежувала ситуацію, намагалася хоч якось бути в руслі подій. І тут раптом щось пролетіло, підстрибнула і побігла за дітьми, витягла з ліжок, потягла ці самі рюкзаки, все це в погріб. Сьогодні розумію, що він взагалі не був облаштований для нашого перебування, хоча запаси води, свічки туди поклала.
3-го числа світло вже пропало. Перше, що звичайно нас збентежило, це вміст наших холодильників. Щось прийшлось терміново затушити, щось просто викинути.
М’ясо, яке змогли, потушили. Якось так спасали продукти. Газ був протягом всієї окупації і після того я вирішила, що не буду жалкувати його. Вже якось потім розрахуємося. Світла вже не було і ми намагалися раніше лягати спати. Порозряжались всі телефони, всі ноутбуки.
Ми боялися кудись вийти, тому що постійно якісь там обстріли. Куди, що літає ми не розуміли. Волонтери наші також закінчили свої поїздки.
Ось, значить, 5-го числа до нас в село зайшли кацапи. І 6-го числа почався обстріл, снаряди лягали вздовж наших домівок по огородах. У нас просто повилітало з однієї сторони дому практично все скло.
Осколки скла роблять найбільше шкоди. Тому в нас є ванна. Вона без вікон, без дверей, маленьке приміщення. Ми сідали просто на пол. Там були запаси води, якісь ковдри, подушечки. І там ми перечікували.
6-го зранку мені діти кричать, що вони вже по цій вулиці бачать танки. Бачу, що вони там [російські війська на танках] сидять з красними пов’язками на руках. Дітей загнала просто в ванну знову.
Чую такі страшні крики. Щось їде, мені винесло ворота, їде з якимось дулом. Не розумію, що це, бо боюсь лишній раз і виглянути. І дивлюсь, що вони їдуть на мою хату, одразу такий відсил до дитячих років, коли бачила фільми про фашистів, які просто розстрілювали будинки з людьми, які там були.
Я точно знаю, що по всіх канонах спочатку йдуть штурмовики, зачищають територію, потім йдуть наступні, вони вже проводять якісь заходи, які залякують. Так роблять всі загарбники. Потім бачу, що вони не збираються в нас стріляти, але вони навіть зачепили кут нашої хати.
А потім вони розвертаються і паркуються у мене під хату і вилазять всі. І злякана навіть не зрозуміла, що в мене зачинені двері на ключ. Вони починають по ній стріляти, бо нема нікого, дверцята зачинені. Треба реквізувати, ну такий класний дім.
Вони стріляють в замок, а моя середня дочка Маргарита (у неї дуже високий голос) закричала так, що у всіх просто серце зупинилося. Кулею, якою вони простріли мені замок, пробили ще і трубу, яка підводила газ до котла. Для мене це була така точка відліку, що вони вже посягнули всерйоз на господарство, і зараз буду його обороняти.
Перше, оскільки я російськомовна, і ви зараз це відчуваєте, просто стала кричати, що не стріляйте, не стріляйте в домі діти. Ми відкриємо самі. Причому я намагалася додати якихось командних ноток в голос.
Діти стоять там, я перекриваю газ, відкрилися двері, влетіли троє з автоматами. Мої діти стоять в коридорі. Не знаю що сталося, але окупанти трохи опішили. Я, не роздумуючи як мені діяти, просто десь на підсвідомому уровні це зчитала і почала: так, діти в сторону, що ви хотіли, що ви мені здесь устраюєте?
Взагалі почала на них наїжджати. Вони мені, типу, це ми зараз перевіряємо, шукаємо підвали, де у вас тут хтось засів. Я кажу: «Так, діти, йдете в погріб. Толік, за дітьми слідиш. Ви не лізьте, нічого не ламайте, я вам зараз все покажу».
За мету, насправді, я виставила те, що мені треба вижити попри все і зберегти своїх рідних і тих, хто буде поруч. Якомога більше цьому віддати сил.
Вони зігнали нас в підвал, до нас зігнали сусідів. Це старий дідусь, бабуся старше 80-ти років. І до них приїхала їх дочка з молодшим сином. Йому було десь 20-ть років. І от ми, в цій гоп-компанії, практично до кінця окупації і перебували. Нас було дев’ятеро, ми жили в нашій хаті.
«Чому ви не повісили дитячу одягу?», ‒ питали. Я кажу: «Якщо ви думаєте, що я в курсі справи, які у вас опізнавальні знаки, яка у вас сигнальна система, що тут діти, що тут люди, то ми абсолютно мирні жителі».
«Ось скоро приїде гуманітарка», ‒ говорять. Кажу: «Яка гуманітарка?» «Ну, вашим дітям», ‒ у відповідь. «Ви знаєте, ‒ вже злюся, ‒ якщо б вас тут не було, то я, працювала на двох роботах і чудово забезпечувала своїх дітей. Ви не розумієте, що лі? Що ви втворили, що у нас зараз і куску хліба лишнього не знайти?»
Ну, взагалі, наїжджала, як могла. Вони відповідали, що ми зазомбовані. Казали, що вони взагалі не чіпають нас, мирних жителів, що у них є завдання виключно прибрати злу владу в Києві, посадити нормальних людей, які розуміються, що таке добре. І взагалі зможуть НАТО не пустити, тому що НАТО — це зло.
Розуміючи все це, я не стала з ними вступати в прирікання. Обрала тактику російських громадян. Казала, що політикою не цікавлюся, а сама думаю: «Господи, які ж ви...» Потім вже мені підказали, як себе треба поводити, що «і ваш дурак, і наш дурак, ми ж бідні і нещасні, і ви страдаєте, і ми страдаємо, вам не треба було сюди підпиратися, а вдруг кого пристрілять, а вдома ж дитя, а вдома ж жена».
Поки ми сиділи в погребі, вони облазили мій сарай. Ми для тероборони розкидали паливо по селу для того, щоб запаси не були в одному місці. Думаю, оцей запас можу списати на те, щоб мені город пахати в разі чого.
Вони ж облазили все, а мій бувший чоловік, він з алкоголем має свої стосунки. І вони полізли і знайшли якісь бутилки з-під пива. Каже, що у нас наводчики були в сараї…
Відон у мене ще той, я вам скажу. Голова не мита, зав’язаний платок, тут неясно що на мене натягнуто... Село і люди. Кажу: «Які наводчики?», а сама думаю, а Бог його знає. У мене сарай відкритий, може, хтось і був.
«Розкажіть мені як ви оприділили?», ‒ питаю. А ті з автоматами, ділові такі стоять: «Ми бутилку з-під пива знайшли». «Скільки?», ‒ знов питаю, а сама думаю «О!, пиво», ‒ Свіже?» «Ну, так, свеже», ‒ кажуть. Смотрю, мій стоїть курить там десь на крилечку.
Кажу: «Так, а ну йди сюди! Я тебе в будинок на яких умовах пустила? Ти що мені втворюєш? Знову пити почав? Да я тебе, да ти...», ‒ коротше, як почала орати. Смотрю, мій, блін, вже і сігаретку жує. Ці лби з автоматами, а вони прониклися. Відомо, з ними так розмовляють постійно. І вони, як крабики по стіночці. А я отак от встала, руки в боки. Сама мала, але злобна. Коротше, думаю, було-не було, але максимально відмазала.
У нас навіть була історія, сусід приніс радіоприйомник і ми навіть грали в партизанів. Коли від нас вже ці виїхали, нас вже більше не чіпали, ми доставали прийомничок, тихонечко включали. Все, що ми могли, то українське радіо зловити. Ми, знаєте, ми були дуже спраглі до інформації.
Мала у мене пильнувала з одного боку будинку і я пильнувала з іншого боку. Ми домовилися, що якщо до нас в двір хтось йде і хтось може почути радіо, ми кричимо, «Чайник вже закипів! Йдем чай пити!» Ну, от якось так.
В якийсь момент, звичайно, я пала духом, коли у нас закінчився хліб. І ми різали. Було якесь борошня у мене, у сусідів. Випікали там по хлібинці, ділили оце на такі порційні кусочки, розподіляли по прийомам їжі.
Я дивлюся, що діти голодні, тим кусочком хліба не наїдяться. Вони в мене в принципі люблять хліб. Тягнуться за іншим куском, а сусідка каже: «Так, наступного разу візьмете, тому що нам треба розподілити». А у мене таке саме, кажу: «Слухай, може, ми останній день живемо. Може хай наїдяться». А тут щось були дуже сильні обстріли і в нас згоріла хата поруч і через одну. Мені надавали апліух моральних, щоб навіть не думала про таке. Ми виживемо усі.
Нам було страшно, ми не розуміли, що відбувається. Коли вже Чернігів бомбанули так нормально, тоді міст взірвався і самольот вже літав, це було серед ночі, земля просто ходором отак, будинок наче, знаєш, здвинувся і встав на місце.
І в мене серце тоді заболіло. Я вже тиждень не могла відмовитися від думки, що з моєю мамою, що вже її немає. А виявляється, в той час моя сестра і брат мого чоловіка, вони по всіх соцсетях шукали нас, намагалися дізнатися, чи ми живі, чи здорові, чи взагалі де ми є.
А потім вже, коли у нас окупанти пішли і у когось залишився мобільний телефон, у дочки там буквально один процент заряду був і я змогла подивитися номер своєї сестри. Її набрала, вона каже, що з мамою все добре і нею опікується. Я кажу, з нами теж все добре, всі живі.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
