Спогади Віти Шарпило, с.Количівка
Спогади Віти Шарпило, с.КоличівкаВіта Шарпило: «Я виживу, це не моя смерть».
Оце ж двадцять хвилин п’ятого із білорусі взриви пішли. Чоловіку дзвоню, кажу, щоб він не ждав, а їхав додому. Він же в Києві був, водієм працював. Йому людей треба було забрати ранковою маршруткою і сюди ж привезти в Чернігів.
Він вже десь через півтори години вже примчався сюди додому в Количівку. Вже конкретно взриви чутно було. Приїхав, давай ще що можна пакувать і у погреб ховати, тому що буде горіти. Будуть хатки горіти, все. Ми і воду по ступенечках в каністрах поставили, рис, гречку, цукор, поліетиленові мішки здорові, а тоді скотчем теж це все перемотали, щоб вологи не набралося.
Всі тряпки, шмотки які, все це на картошку у кульках, усе запаковано, щоб не відсиріло нічого. І собі положили там вже пінопласта трошки.
І вже дивлюся над Черніговом зриви, горить, димить. Не знаю куди себе діть, що робить. Пам’ятаю, взяла граблі і давай згрібать ‒ у мене рози у дворі, то давай із зими все з землі знімати.
У мене син, іще вони не розписані з навісткою були, а вже жили разом. І я йому подзвонила, кажу: «Діма, давай-но до нас у село». Потім день-два дзвонить: «Ой, мам, тут вже настільки оборону держать. Вже не знаєш чи кацапські танки їздять, чи наші». І вони дней сім чи шість просиділи просто у підвалі, не вилазивши наверх у кімнату. Може там ночі вискакували, настільки там теж лупешило. І танки біля самого дому стояли.
Ну, я на чоловіка і кажу: «Саша, давай тобі іконку в карман. Як хочеш, спринтер же вдома оставив на якому з Києва приїхав, сідай на маршрутку вже свою і давай забирати дітей».
Через міст його пустили, він у Масани [район Чернігова] відскочив, забрав. Я ще невістки не бачила. Оце в нас вийшло таке знайомство. Вони заходять: «Кажу, здрастє, невісточка. Не так думали будемо знайомитися аж отак». Поплакали і вже думаю, що вже хоч у мене будуть діти тут мої. Це ми їх забрали десь, ну, другого березня.
В сторону Чернігова вже блокпост стояв. Усюди солдати наші. І я на Дімку, на сина, кажу: «Діма, давай десь я буду варити їсти, давай куди-то солдат будемо прилаштовувати». Наварила картошки 10 літрів і відвезли ми на блок-пост. Хлопці кажуть: «Да не треба. У нас же тут ось цей ресторанчик, так ми будемо самі варити». Я кажу, що ще завтра приїду. І ми так до 4-го числа привозили їм, а 5-го хлопчики наші перемістилися в Количівку, до мене ближче.
Кажу: «О, Саша, тепер я буду при ділі вже в селі. Буду варити і тут солдатикам, насить усюди, де можна їжу». Я кажу хлопцям поряд з домом: «Якщо замерзли, чи що, їсти ‒ заскакуйте. Вночі приходьте, в мене генератор, бензин є».
Вже я чоловіку ношу то блоки, то телефон. Хлопці як взнали, що є генератор, то мені як накидали тих телефонів. Я не знаю, куди їх вже. І от це бігла я з тими телефончиками. Чую що щось таке свистить, але вже не таке. Настільки я вже знала, що стріляє і скільки секундочок. Присіла, воно «бах» десь на кладовищі метрів через три прильот був. Дальше піднялась, біжу. Знов не добігаю до свого двора, знов до сусідів. Я присіла, а воно до їх прилетіло. І я відкриваю двері. Біжу і чую, що знову ж той самий свист. І я, не доходячи до своїх дверей, падаю отак догори. Якби не впала, воно б мені теж отчесало. Оце ж фігня. І я вскакую в жаху, чоловік сидить і діти ж тут, ще й сусід був. Уже поки добігла так вже це третє сюди залетіло. Кажу: «Ну 5-6 секунд і буде ще». «Я хоч одного кацапа задушу, нікуди не піду», ‒ каже чоловік. Діти бігом як мурашечки туди внизу в підвал.
Я ще навіть вниз не опустилася і тут приліт. У мене вікна з другого поверху, все полетіло. Чую, сусіда отак шифер увесь, усе. І тут сусід кричить, «Одкрий, Сашу ранило». А він вийшов подивитися у коридор і йому осколок попав. Він весь зрубаний, шия зрубана, язика одорвало.
І вже кров за стільки секунд так вийшла, що вона вже тут усе залила. Ще поки чоловік до нас дійшов, сина взяв за ліву руку, я за праву. Він жовтий вже був, на нохті надавила, там вже нема ніякої розовинки, нічого. Вже бачу, що все. Я таки сказала: «Папулечка, знаєш, що ми тебе любили і любить будемо, і будемо пам’ятати, тільки вже в тебе останні секунди».
І мою руку пускає. Спочатку так сильно стиснув, потім пускає, покивав-показав «тримайтесь». І все. Я вже сиджу і ще два прильоти на город. А я сиджу руками і збираю кров. Потім те відро з кров’ю чоловіка замотала клейоночкою і поставила в сараї. Ну, літрів чотири витекло тут на асфальті. Танкісти забігають, бо я почала спочатку кричати. І вже солдати поприбігали. Що таке? І один бідненький аж блює. А я вже кров давай збирать, кажу: «Посаджу деревце на березі».
Кажу: «Не дивіться, хлопці, бо воно буде на все життя». Собака, настільки теж любив же Сашу, оце вискочить, бачить, що він вже мертвий і у погріб. А там другі двері дерев’яні і починає їх гризти. От того що чи безвиході, чи я не знаю як це. Знов прибіжить та його понюхає ‒ знов біжить і знов гризе.
І я до танку, хлопчики їдуть. Кажу: «Хлопці, зупиніться, тормозніть. Чоловіка занесіть хоч у сарай». Вони помогли, занесли.
Він ніч лежав. Так накрила це все, лице його, бо син вночі сидить над їм. Уже це десь у дві години вночі бомбити перестало і він сидить, кажу: «Дімко, не відкривай, бо так не красиво, тоді завжди буде пам’ятатися це все». Кажу, а сама піду поплачу.
«От ти казав мені, ‒ згадую, ‒ що «Навіть не буде тобі часу мене й помити». Як у моїх снах. От, ‒ кажу, ‒ ти помився. За чотири години помився, ногті зрізав ще і кран мені там в санвузлі поміняв». Був куплений кран, бо трошки вода прокапувала. Так буквально рано говорив, що поміняє кран, бо як його не стане так я не вмію крани міняти.
І потім уже син каже: «Мам, що тут чекати?». Я хлопців просила, щоб мені гроб привезли.
Син каже, що давай вивезем уже чоловіка, батька вже для нього, у город, бо тут гроба не найдем. А хлопці-солдати пропонують, щоб його закапати у дворі. Я кажу: «Хлопчики, я не буду закапувати, кидати землю на голе тіло. Хай, як він там не в клейонці чи в покривалі, я не буду. Якщо нема гроба, значить, будемо вивозити». І як раз було десь -7 градусів, син сюди підганяє спринтер, а він уже в нас побитий.
Сашу затягли ми у спринтер. Собака, я, невістка, кішку не знайшли, і давай уже ж по мерзлій землі виїжджали.
І це ми у городі, у морг був знайомий директор морга, ми туди положили його. Думали, тут щось поміняється. До 15-го числа він там лежить. «Дімко, ‒ кажу, ‒ давай його ховати, лежить -25 у морозилці все». Із дому я ще і соломки набрала, і покривала всяких, іще в городі купили. І костюм, і гробище був. І ми в Забарівці, батюшка там такий, що сам у машинку кидав гроб, все це відспівував.
Він у такій позі був, що мало-помалу ми його положили. Стільки що і соломи, і покривал поклали. Уже цей директор каже, що не закриє кришку гроба. Закрили все ж, повезли в Забаравку, поховати. Тільки почали ховати, вже ось прильот. Швиденько поховали.
Лишнє були і тапочки, покривальце. Питаю в батюшки, куди це все? Каже: «Оставляйте, бо ми ховаємо тут. Є що просто голі тіла, які нема в що завернути навіть. Ні покривал, ні тапочек.»
Я сестрі кажу, це було пів другого дня, що я йду на село. Невістка плакати почала. Кажу, я виживу, це не моя смерть.
І пішли по Лісковіці. Як раз так бомбило, все в диму. Потім прийшла до моста. Хлопці кажуть: «Куди ви йдете?» «На село, хлопчики», ‒ відповідаю. «Да ну, ви що. Ми вас не пустимо, дивіться вон оно, який приліт». «Я вже знаю, де що летить. Я знаю, куди я пройти», ‒ говорю. Доходжу до анисівського спуску, саме прильоти такі, гарить, дим. «Жіночка, куди ви йдете?», ‒ гукають. «Я йду в село», ‒ кажу. «Ну, на свій страх і ризик», ‒ пустили. Тільки так трошки пройшла, диви вже анісівський спуск.
Чую, гуде, дивлюсь дроник. Трошки посчитала-посчитала, під корчі злізла, ляпнуло пару разів. Пішла. Хлопці з анисівського спуска, воєнні там, теж так дивляться на мене, показують що ненормальна. А я нормально дійшла до залізничного мостика. Думаю, куди краще. Чи там, де нічого не горить, чи там, де все-таки горить. Бо, може, були розтяжки. Я все-таки вибрала там, де саме на праву сторону горіло. Думаю, вже десь якась розтяжка чи що, так вже воно взірвалося.
Бо по трасі ж могло ж би... Бо бувало так, що я їду, як носила, так, перескакувала бігом або на велосипеді, щоб не зачепило мене з траси. І я на праву сторону пішла, під ліс.
Пройшла далі, бачу по правій стороні жіночка. Кажу: «Немає кацапав?» «Ні, нема», ‒ відповідає. Біжу, вже хлопці тут на моїй стороні на вулиці. «А ви відкуди?», ‒ питають. Кажу: «З міста. Та ну, гляньте, морда ж красна. З ж/д вокзалу пішком пришльопала. Як я вас кину?» Вони вилазять, обнімаються.
Ото ж туди я ту кров чоловіка то вилила, коли прийшла додому з міста. І посадила там деревце. Тільки садила їх троє. Спочатку саджу оце біленьке. Це деревце, як акації, листочки, і викидають такі красненькі. Я три штуки взяла, вилила кров і саджаю оце найбільшеньке, толщеньке. Кажу: «Саша, це вже для тебе твоє. А ще два саджу, якби наче хай, хто знає, чи виживу там, що».
Це вже 40 днів пройшло два деревця, які я так просто оце ще садила, сохли. А оце, яке перше садила Сашине залишилося.
Я все у підвалі була. У мене навіть місяць-два, як вже нас перебомбили, не могла в хаті бути. От мені хотілося грабової тишини. Мені година три-чотири ночі. Я не спала, просто на скам’ях висиджувала у підвалі. Мені хотілося тієї тишини підземельної. Потім дуже переламала себе.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
