Спогади Любові Нитченко, с.Количівка
Спогади Любові Нитченко, с.КоличівкаЛюбов Нитченко: Будинок з камня, кріпкий
і я думала, що його вистачить мені на все життя.
Я весь час живу тут. Родилася тут і все время тут живу, проживаю. І це моя хата. Батьки мої звідси і це построїли. Батька в мене не було, а дід був, мати і бабуся. Будинок так вийшло, що він з камня, кріпкий і я думала, що його вистачить мені на все життя. Аж вийшло так, що його розбили і довелося мені у 68 років строїти наново.
Ну, зразу ж узнали по телевізору про війну. Вже ж стали говорити по телевізору, хоч довго ніхто не мог представити і уявити що може бути війна. Ми ще з дідом спорили, що як це так такого не допустити.
Так по телевізору почули, зразу побігли по магазинах. Із 24-го ми ще не ощутили війни, тому що вона була на той стороні Чернігава. Там іще вони без сопротивлення, а потім ж там їх стали придержувати.
Чули гупи, стрільби і все. Я по городу ходила ще, гребла, тому що вже тепло ж починалося, березень місяць. Загребала город, а воно стукало, гукало. Ну, а вже в березні місяці і до нас дійшли.
Стріляють, бомблять. Вже ж у початку марта танки стали їхати по чернігівській по трасі по цій. І стали хати горіти. Хати вже ж чисто всі на трасі згоріли. І гупи такі, снаряди рвуться. І по нашій вулиці, міжду прочим, раз танка проїжджала. Ну, я не бачила. Я в погребі, чесно, була. Я сиділа, тільки гуло так, трясло.
А мені беда прийшла 8 марта. Стріляли до цього. Ну, мені син ще казав: «Мамо, іди вже в школу. Там вже є підвал і там люди сидять». А я кажу, що так далеко ходить мені до школи. Ну, будуть стріляти. Я піду в погреб, посиджу. Перестріляють, тоді вийду. Попробуй мені такою дорогою йти.
8-го числа я ось тут сиділа. Кала акон сиділа, читала молитві і потім вже так воно припустило. Раз за разом стріляють, стріляють, я думаю: треба, мабуть, піти в погреб. І я тільки зайшла в погреб, а там зсередини не було замочка, то я за матузочку поколі закрила вже у той погреб двері і спустилася. І я чую кріпко великий гул. Я даже до цих пор не могу урубитися, що воно там таке гуло. Не могу зрозуміти чи самолет летів, чи що воно. Що я закривала на матузочку, двері відкрилися. Стали летіти кирпичі, летить шіхвер, летить пилюка. Ну, я не так навпроти, а так у бачок сиділа. І думаю сама собі, навірно, впало у сарай. Чи це відержить цей у мене паталок у цій погребі, чи не відержить.
Гуло, перелетіло і я виходжу аж нема нічого у мене. У мене літня кухня розбита. Оце хата, оце пристройка, це тут ванна, коридор був ‒ вообще унесено, хто його знає куди. У цьому углу хати, оце по вікну, розбило, рознесло. І в ту сторону завалило ж кирпичом. Окна повибивані, двері повибивані. Та перегородка розбита повністю. Заборов нема негде, нічого, все розбите. Сарай розкритий.
Я так стою і дивлюсь. Думаю: «Боже мій праведний». А воно як рвануло... Отіми кирпичами зложували, так воно, навірно, від того взриву вийшла така димка. Бо кирпич почарнів. І зверху, там від криши, отакий, наче, дим йде. Я встаю і молю Бога. Кажу: «Боже, Господі праведний, хай уже, хоча воно не горить. Бо люди всі сидять заховані, бомбішка така, хто піде тушити. Щоб води, так світу немає. І газу в нас уже тоді не було. Ну, що люди зроблять? Нічого, нічого не зроблять». Аж, слава Богу, воно подиміло, подиміло. Я вже ходила, цілий день ходила. Дивилася, роздивлялася. Плакать не плакала. Мене якось отут іздавило. І я ходила просто так, пішла до сусідів, там чайку попила. І ввечері вже пішла в школу.
В школі багато людей було. Там чоловік 160 було людей. І дітки були маленькі, і всякі були. Там один і такий інвалідник був, так мучилась, воно кричало. Воєнні, коли заходили до нас у подвал, так кажуть: «Де це вас стільки набралося? Ви ж, вроді, евакуйовані в Варву. Де це вас стільки набралося?» Ми кажемо, що так ціле село тут людей. Кожен по погребах. У нас у селі на нашій вулиці дитятко родилося. Я тільки не пам’ятаю, чи в декабрі, чи в ноябрі в кінці. Два місяці теж у погребі сиділи. Всі сиділи.
Без води, без їди сиділи. Ну, води як? Вода ‒ у нас колодязь. Так вже люди ці приходили, у сусідів брати. І ми ж вже вважай, можеш витяхти і скатину попаїти. Велике діло колодязь.
Я як виходила в школу, так не забрала телефон, воно там залишилося на дивані. І була без телефону, без зв’язку. Люди ж там фотографували, а я ходила без нічого. Ну, зв’язку майже не було. Моя сваха була у школі, так уже ж хотіла зізвонитися із дітками, та все ходить, ходить, ходить, нема антен. А заправляти? Світу не було, так уже генератор у школі, коли в який день включають, так уже люди старались заправити хто фонарик, хто телефончики.
І це сваха, я, дід і сватина матір, більше 80 років. І ми оце так, як рибки, лежимо, одягті. А людина тут у ногах, не повернутися, не простяхти нічого. Ну, нічого, все одно, вже ж над головою дах є, вже ж ти на цьому безпечному місці, і не один ти, всі так мучаться. Що ж ти зробиш, війна є війна. Ми всі розуміли.
Їсти там по черзі готували. Ну от, коли вже розбили мою хату, так, я ж казала, що тут у углу стояла камера з м’ясом. Так, прийдеш, не хочеш нічого ні брати, ні їсти нічого, очі не дивитися. Так, наче обидно було.
А тоді ж думаєш, ну що ж, треба щось робити. Собаки почуяли вже, коти бігають, вже ж воно тут розтягує. Так носили, кормили людей, м’ясо брала, сало брала, варили їсти і молоко заберу людям дам, є і яйця.
Ну, в общому, ми не голодували там. Проблема така була зразу із хлібом, тому що їди, картошки наносять усе. У кого є, то закрутки несуть. Люди сільські, я вважаю, усього вистачило.
А з хлібом була проблема, так там хлопці, якщо буде хліб, так принесуть. І так якось і виживали. Тяжело було.
Підвал необорудований був. Пол земляний. І так, як і зліплений, так кирпичі були на стінках. Це зараз уже його оборудували, зробили все красиво для дітей. А тоді не був оборудований. І вже ж відпочивали.
Там дитячий садик ще був. Так, хто із дітського садика, які кроватки приносив, хто, які падони, ну, хто що може та і носили.
Там взагалі не спалось. Тут так вже встаєш і йдеш. Часом о п’ять, пів шостого, о шість і йдеш додому. Отут поналожували мін. Міни були, в мене коло двору лежало.
Я кажу: «Хлопці, на що ви ложите?», в вони: «А тут багато кирпичу, так як буде танка яка їхать, уже ж русская танка, так вони не побачать за мусором, так і подорвуться». І там на углу міни були обложені.
Прийдеш ото, подоїш корову, курей покормиш. Скатина грамотна. Ось взяти, наприклад, курицю, значить кажуть, розум як у курки. Оце приходить дід уввечері додому, курей кормить. Сусіди збиралися тут на п’ятачку.
Іде дід, тільки приходив, заговорив ‒ усі кури вже кала його. Сміються всі, кажуть: «Дивись, хазяїн прийшов». Вони вже кала його, вже пасуться, гребуться.
Утром ми ходили разом, а ввечері він ходив сам. Я не доїла корови і не ходила, а він сам ходив. Один раз прийшов, увесь труситься, колотиться.
Каже, я на одній хвилі залишилася тільки живим. «Їхав велосипедом, ‒ каже, ‒ туди ж до школи. І тут летить бомба тая, летить. І перед мною падає. І хату спалила там на Аерафлотській. Хата згоріла. І мене аж відкинуло так. І я так спожався». «Ну, ‒ кажу, ‒ то ще не смерть».
Вже прийшли десь 30 марта, мабуть, і кажуть, що вже все. Ви звільнені. І повісили прапор. І ми тоді... А куди йти?
Ми з школи пішли до дідової дочки. Там жили вже перше врем’я. А тут потроху-потроху приходимо, то кирпичі зложуємо, обчищаємо, кирпичі зложуємо. Назложувалися, пішли переночували. І пробили собі дорогу до хати сюди. І збили двері ті. Вони розбиті були, це вже ми поміняли. Так і збили двері, і ми перейшли в хату вже.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
