Спогади Катерини Юрченко, с.Количівка
Спогади Катерини Юрченко, с.КоличівкаКатерина Юрченко: Читала молитви в погребі. Вспоминала, що знаю, що придумувала. Все читала молитви.
Я все життя пропрацювала на залізниці. Пішла на пенсію в 2022-му році вже. Планували святково відзначити. Планувала робити у хаті ремонт повністю і жити. Радуватися життю. Ну, не вийшло у нас.
У мене це було 24-го [лютого]. О 05:10 дзвонила донька.
― Мам, що робиш?
― Сплю. Буду вставати скоро.
― Мам, вставай. Готов документи, хавай. Все збирай. Война.
― Ну, що ти паніку пускаєш? Яка война?
― Мені дзвонила подружка. Вона робить у сільраді. Каже, що їх визвали вже у сільраду, бо почалася війна.
Ще хвилин п’ять лежала. Тут дзвонить подружка. Плаче, кричить. Донька в її в обласній лікарні працює. «Женька вже дзвонила, ‒ каже. ‒ Везуть раніних». Кажу: «Що ви паніку, дівчата, пускаєте? Яка війна? Ну, яка може бути війна в наші часи?» І тут як бахне таким звуком ‒ обстріл почався Чернігова. У нас же добре чутно було.
Я схвачуюсь, біжу, кричу сину, щоб вставав. Швидко бігаю по всій хаті, не придумаю де ті документи лежать. Хоча знала, що вони в стінці лежать. Ну, трохи пособирали, поскладували, що у погреб позакопували. Так і почалося.
Ми були вдома. Такого підвала в нас не було. У сусідки ми ховалися у погріб. В мене жили ще чужі люди ‒ сім’я. Сотрудники. Восім чоловік у нас у хаті жило. Двоє діток і шестеро взрослих.
Син приїхав. Каже: «Мама, хлопцям на блокпосту ноги до берцев примерзають. Давай щось готувать». Все ‒ і носки, і світера, і штани, і куртки ‒ ми позбирали. Вони повезли. Зять, сусід, син займались хлопцями. Дрова возили туди. Помагали робити блокпост: і шини возили, і палатку, і буржуйку варили. Взагалі все, що можна було.
Тоді приходить, каже: «Мама, хлопці їсти хочуть. Що-небудь дай». Кажу: «Ну, давай, бери в холодильнику що є. Ми тільки порося зарізали». Надавали всього: і закрутки, і сало, і м’ясо, тушонки готової.
Тоді приїжджає, каже: «Мама, хлопці просять гарячого щось. Якщо можна, щоб наварили. Ну, я сказав, що мама в мене любить чого-небудь варить. Тільки такого ні каш, ні картоплів не треба. Жидкого щось». Так ми варили їм ‒ сьогодні ведро везуть, завтра кастрюлю везуть.
Як одна [сусідка] дізналася, принесла моркви трохи, картоплі. Кажу, що картопля є, то не треба. Друга принесла косточок яких були. Тож вони порося держали, зарізали. Принесла сало, косточок. Більшість того що свої продукти всі йшли.
6 березня ми так бігли в погріб ховатися, що був приліт. Полетав якраз дрончик і був приліт у нас. Вони побачили.
Хлопці робили колонку, бо станція була, це ж з перебоями світло було. А ми під двором стояли. Тишина. Ми стояли під двором і так, ну, наблюдали трошки. Якраз приліт і нам попало добре. Поранення добрі були. Везли нас у лікарню.
Катю мою положили одразу, бо тут (показує на своїй нозі) її нога перебита осколками, у лікарню чернігівську. Казали, перші цивільні люди, які постраждали, що їх привезли до лікарні. Катя два тижні була в госпіталі. Тоді в іншу лікарню її відвезли, а потім за границю вивезли.
Я вдома була, потім. Ми вже 6-го, 7-го, 8-го сиділи у погребі. У сестри в погребі ми сиділи. Вже я ходити не могла. Нога розпухшая дуже була. Трошки було затіш’є, то предупредили, що лучше виїжджайте. Ми виїхали в Куликовку до сотрудніці. Свікрушена хата в них пуста стояла. Вони нам кажуть, щоб приїжджали. Бо в нас тут уже невозможно було.
6 березня світла вже зовсім не було, провода перебиті і все. Акумулятор був, свічки. Більшість свічок ми використовували. Хто думав?
У нас запасів як такових не було. У погребі сестри сиділи 17 чоловік, дітки і кого там тільки не було. У кого що було, то її зносили. Де які шуби, де які одіяла. Все у погреб позатягували.
Дуже холодно ‒ накривалися, одягалися. Плим’яніця вискочить, щось там загріє поки газ був. А тоді у нас і газу не стало. Піч вже не така, так її страшно було топити. Затопиш щось, дим піде і все. Вода... У мене калонка ручна, станція була. Потім самі витягнули і в нас вода була.
Можна сказати, що ми навіть не готували такого нічого. Сало, яка закрутка у погребі була, ото таке їли. Хліб, який був, що де було. У мене сухарів був мешок.
Про те тоді (про гігієну) не думав ніхто нічого. Як приходилось. Ми забувалися, що треба собі поїсти.
У нас такі обстріли були усіх боків: з Івановки, з Лукашовки, з Шестовиці. Як на Чернігів [летить], так і ми попадали. У нас такі перехресні тут огні були, що дрижав погреб…
Читала молитви в погребі. Вспоминала що знаю, що придумувала. Все читала молитви.
У мене вже нога навіть в калошу не влазила, не могла ходити. Лежала в самому кінці. У сітках картопля була, мені там намостили всього на них.
Кормили мене. Як у сосідки там були в погребі, кажу: «Ніна, можна відкрити помідори? У тебе такі красиві стоять». Картоплю в мундірах наварили, яєць наварили, то сала, то кашу поїли.
У мене цукровий діабет. Так запас ліків був. У мене була з собою сумка з документами, що на пенсію треба, і кольочки з таблітками. Запас був постійно, бо без табліток уже не живеш ‒ від тиску, від цукру в крові.
Ми виїхали 8 березня. Уже трошки затишшя було.
Хлопців попередили, що краще виїжджайте. Воєнні наші казали: «Виїжджайте, бо тут буде гаряче, дуже гаряче». І 8 березня десь мабуть в 11 чи в 12 дня, син забіг у погреб із племянником. Кажуть, що будемо виїжджати.
Кажу: «Синок, сходи хоч візьми щось поїсти, одягу якогось візьмі передіть, бо я вже не дійду. А ти йди повипускай все хозяйство. Хай у дворі по городу хай ходять, повипускай усе».
І він каже: «Якщо я піду, там і залишуся. Зараз дві хвилини тихо, а тоді хто його знає що може бути». Вони мене под руки вивели з погреба з племянникам, посадили в машину.
Ми поїхали без нічого. В нас, вибачте, навіть спідньої білизни не було передіть. Ми виїхали зовсім-зовсім без нічого. Тільки ліки і документи. Все.
9 березня. Моя старша племянниця залишилася тут дома. Вона через город жила одна. Який ще зв’язок був, вона дозвонилася. Каже: «Тобі вертатися вже нема куди. Хати твоєї нема. Все». Я ще сподівалася. «Як нема?», ‒ питаю. Нема і все. Я сподівалася, що хоч хай вона побита, але щось тут залишилося. А коли ми приїхали (ми приїхали 6 квітня додому), коли заїжджали в село, то це назвати шоком не назовеш.
І ще так, ще трохи пальці так виломлювала свої, але терпіла. А як доїхали до дому до свого, проїжджали будинок, де я жила. У свекрів там теж зруйнований. А як доїхали до свого рідного дому, я кричала, думаю, навіть і ті суки чули, які в росії. Я так кричала, у мене така істерика була. Побачити усе те, що там залишилось, ‒ це више людської сили. Нічого, пережили. Важко, звичайно, але пережили.
Коли виїжали, летіли як на крилах. Ми летіли до такої степені, що, як вам об’яснити, навіть не можу сказати. Я пам’ятаю як ми їхали. Там машини стояли підбиті на трасі. І після нас які їхали, розстріляли ‒ вже в Лукашовку зайшли орки. Вже все. Вже та дорога на Куліковку була перекрита.
Ми були в Куликівці. Там є лікарня. Мені треба було в лікарню. Возили як була можливість. Як було топливо, а потім все, перестали возити.
Ми жили у моєї сотрудниці, працювали разом. Дівчата, спасибо їм велике, всі мої дівчата. Хто що міг тим і допомагали. І одяг зносили, і продукти давали. Давали все. Приносить, каже: «Вибач, труси не нові, вони чистенькі, постірані. Прогладь, як хочеш». Кажу: «Знаєш, Шура Михайловна, я рада всьому. Якщо в мене немає нічого і я знаю вас, які ви, хто ви, що ви». Що давали, я брала. Казала, що стидно брати, але нічого не зробиш. Треба було, бо купити ніде було.
Потім донька з зятем приїхали. 27 березня він пішов в воєнкомат. Дзвонить і каже: «Стою в черзі за пряниками». У мене такий був шуткований хлопець. Не видержав. «Хто ж як не я, ‒ каже, ‒ треба йти. А син твій ще за дівчатами придивиться, а я піду. Я танкіст, мене все одно заберуть». Він пішов. 9 жовтня привезли його на щиті. Зятя мого немає.
Мені свекруха любила розказувати це все про війну. Як вони ховалися у болотах, як їх угорці шоколадом угощали. Вона з 1933 року. Мати не дуже розказувала. Батько в мене не гавіркий був. Дідуся взагалі не знаю, рано помер. А бабуся так, нічого такого конкретного не розказувала. Свекруха розказувала як освобождали Каличівку. Все вона розказувала, багато чого.
Було цікаво слухати. Це все корисно. Я ніколи не думала, що ми застанемо війну, що нас застане війна, що ми будемо жити при війні.
І зараз я не можу... У свідомість воно мені не входить, що в нас зараз війна. Ну як так? За що? За що нам може бути ця війна? Що ми комусь поганого зробили? Що ми краще живемо, ніж у росії?
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
